www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Микола Костомаров

Дві руські народності

Передмова

Розправа М. Костомарова «Дві руські народности» була надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі за 1861. р. На цей час припадає найбільший розцвіт таланту Костомарова й його наукової й публіцистичної діяльности. Незадовго перед тим увільнившись од заслання у глухому тоді Саратові й позбувшись заборони писати й друкувати під своїм ім’ям1, Костомаров немов поспішає надолужити страчений час: одна за другою виходять ізпід його пера моноґрафії, розвідки, статті, збірки матеріялів із української й російської історії.

В 1861. р. громада українських патріотів закладає в Петербурзі місячний журнал «Основа». Цей журнал виходив протягом 1861. й 1862. р. під редакцією кирило-методіївського братчика Василя Білозерського. Головними літературно-публіцистичннми силами журнала були Куліш і Костомаров, окрасою ж відділу красного письменства було ім’я Шевченка, а за ним цілий ряд імен, таких, як Марко Вовчок, Стороженко, Руданський, Глібів, Мордовець, Кухаренко, Свидницький та инші видатні письменники того часу.

Новому журналові довелось обороняти українську справу на два боки: з одного — проти Поляків, котрі зазіхали на західно-українські землі, Галичину і Правобережжя, називаючи їх «польськими землями»; з другого — проти Москалів, що не хотіли Українців зовсім признавати за окремий народ, уважаючи ввесь наш край за «русскій». Отже проти них виступив у першій лінії Костомаров, що, як історик і знавець народнього життя, міг науковими арґументами довести відрубність нашого народу в минулому й сучасному, — й від Поляків, і від Москалів. Так появилися статті Костомарова: «Правда полякамъ о Руси», «Правда москвичамъ о Руси», «Двѣ русскія народности» та инші, де він доводив історичну самостійність українського народу.

Найважніща й найцікавіща з цих статей, це — про «дві руські народности». Костомаров дає в ній блискучу, майстерну аналізу історичних умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослав’янської («руської») ґрупи дві цілком окремих і відмінних народности; ці народности уявляють тепер із себе два цілком окремих національних типи, з ріжною вдачею, ріжною психольоґією, ріжним світоглядом і громадським ідеалом. Треба сказати, що давати характеристику якій окремій народности, узагальнювати риси, що зустрічаються в її представників, і переносити ці риси на цілу народність, як щось виключно їй властиве і приналежне — річ доволі смілива й ризиковна. Наука тепер ставиться до таких загальних характеристик дуже обережно. Вона вважає, що треба розріжняти серед кожного народу окремі соціяльні верстви або кляси, котрі мають особливі, властиві собі риси, що швидче зближують їх із такими самими соціяльними верствами чужої народности, ніж із иншими клясами своєї власної. Та в ті часи, як писав Костомаров свою розвідку — в 60. роки — мало звертали увагу на внутрішні соціяльні ріжниці в межах кожної народности, а дивились на «народ», як на щось соціяльне й саме в собі замкнене. Знов же таки Костомаров та й инші сучасні йому історики вважали за український народ, за українську націю, саму лишень масу сільської людности, не звертаючи уваги на те, що вищі кляси української нації, хоча й виховані під упливом російської або польської державности й культури, також належать до українського народу й мають у собі виразні риси української національної вдачі (це, наприклад, виразно позначається в писаннях Українців російською або польською мовою).

Та проте, здебільшого, висновки й характеристики Костомарова дуже влучні й вірні. Костомаров дуже добре знав і українське й московське народне життя, й те й друге досліджував він і як етноґраф, і як історик; рідко хто з учених був так добре обзнайомлений із побутом, народньою поезією й реліґійним життям обох народів. Належачи по батькові до московського, по матері до українського роду, Костомаров і ставився до обох народів майже однаково, з однаковою любов’ю, дарма що більшість своїх сил і своєї праці віддавав на службу українській справі.

Певна річ, що, пишучи цю свою розвідку про «дві руські народности» або, краще сказати, про два окремих народи — український і московський, Костомаров мусів оглядатись і на російську цензуру, й на ті погляди, що глибоко закорінились, і серед російської, й серед української публики. Це відбилось, між иншим, і на його термінольоґії: ось, наприклад, уживання ним назви «южнорусскій» у розумінні — «український». Ця штучна назва, котру Костомаров спробував був защепити в літературі, як знаємо, не прийнялася зовсім. Отже й ми в нашому виданні замінюємо її словом «український», щоб не заводити зайвої плутанини.

Розвідка Костомарова зробила свого часу велике вражіння. Не дурно бо Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст. В основних своїх рисах вона не перестаріла й досі, й багато де в чому думки Костомарова справдилися таки на наших очах у цілому ряді прикладів.

Вже незабаром потому, як появилася розвідка в «Основі», її перекладено на українську мову у львівському журналі «Слово», пізніще подав її в перекладі2 Ол. Барвінський у II. томі своєї «Руської Історичної Бібліотеки» (Тернопіль, 1886. р.), а ще пізніще цей самий переклад, виправлений і трохи перероблений, передруковано у збірнику українських писаннів Костомарова, в серії «Руська письменність», видаваній львівською «Просвітою», заходом Ю. Романчука.3

Певна річ, що в теперішній час, коли знову в такій різькій формі встали між собою відносини української, російської й польської народностей, нашій громаді особливо цікаво буде пригадати, як дивився на ці відносини в історичнім їх розвитку й як з’ясовував їх великий український історик.

Д. Дорошенко.

Микола Костомаров

Дві руські народности

Певна річ, що ґеоґрафічне положення було першою причиною тому, що витворилися між людьми ріжниці народностей узагалі. Що нижче на щаблях цивілізації стоїть який народ, то більш і скоріще ґеоґрафічні обставини підсоблюють придбати йому свій окремішній тип. Народи, що не мають твердих основ, легко переміняються, переселяються з одної країни у другу — бо в них вельми вбогий запас виховання, придбаного на старих селищах. Перейшовши на нове місце й тут розвиваючись далі такі народи переймають і легко засвоюють собі ті нові умови, які надає їм характер нової місцевости разом із усіма