- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (31) »
— А мене більше цікавить, як він викрадав наш «месершміт» і вбив Уго Лерста! — кинув Хаген.
— Заждіть, дружище, — Штірліц нахмурився, — почнемо по порядку — з університету.
— Мені однаково. Зрілість, Уго Лерст, університет, ваш «месершміт». Тільки розмовляти я зараз не зможу, — тихо сказав Пальма.
— Ви хочете заявити протест з приводу викрадення? — спитав Хаген.
— Я розумію, що це марно, — відповів Пальма, — просто голова розвалюється. Дайте мені полежати, поки перестане нудити…
— Не стройте комедії!
— Почекайте, Хаген, — сказав, Штірліц. — Він же зовсім сірий, аж попелястий…
«Небо тоді теж було попелясте, — подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…
Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів. — Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка… — Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс. — А я люблю його. — Справді? — Справді… А ти? — Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом. — Чому? — Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато. — То що ж, це добре чи погано? — Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію. — Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером… — Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього… — Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг. — Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник. — Ти певен, що клуб не прощає відступництва? — Звичайно. Принаймні я так думаю. — Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини. — То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра. — Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри. До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала: — Повелителю, я більше не можу без вас. — Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати… Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму. — Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди. — Це чудово. Молодець. — Зіграти? — Зіграйте, чого ж не зіграти. — Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз. І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі. … «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії. Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя». — Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений. — Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист. — Який він артист? Трубач… — Трубач теж артист. — Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант… Хтось вигукнув: — Цигани, друзі, цигани! Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк. Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір. Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила: — Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті… Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи: — Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні! Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив: — Вона ж працює, навіщо ти? — Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі. — Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки… — Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде… І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб
«Небо тоді теж було попелясте, — подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…
Рига, 1934
Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів. — Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка… — Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс. — А я люблю його. — Справді? — Справді… А ти? — Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом. — Чому? — Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато. — То що ж, це добре чи погано? — Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію. — Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером… — Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього… — Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг. — Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник. — Ти певен, що клуб не прощає відступництва? — Звичайно. Принаймні я так думаю. — Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини. — То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра. — Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри. До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала: — Повелителю, я більше не можу без вас. — Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати… Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму. — Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди. — Це чудово. Молодець. — Зіграти? — Зіграйте, чого ж не зіграти. — Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз. І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі. … «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії. Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя». — Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений. — Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист. — Який він артист? Трубач… — Трубач теж артист. — Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант… Хтось вигукнув: — Цигани, друзі, цигани! Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк. Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір. Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила: — Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті… Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи: — Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні! Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив: — Вона ж працює, навіщо ти? — Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі. — Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки… — Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде… І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (31) »