маленьку перед собою.

— Це онука, — всміхнулася моложава жінка. — Машенька.

Ірина поцілувала дівчинку, неохоче випустила її з рук, — така довірлива ніжність, — і рантом подумала: «А я ж молодша за цю бабусю лише на шість років. Ну, на сім, щонайбільше… А в мене немає такого маленького, ніжного чуда… І, судячи з усього, не передбачається…»

… Останні слова здалися їй такими жахливими, що вона схопилася з лежака й кинулася в море; плавала вона професіонально; колись виступала по першому розряду; відмахавши кролем метрів двісті, перевернулася на спину: «Мені ще не вистачало в морі плакати…»

«Будь-яке розставання — це трошечки смерть…»

— Отже, тепер можете частувати тільки пивом? — усміхнувся Славін. — Будинок літераторів включився у всенародну боротьбу за тверезість?

— Ще й як, — відповів Степанов. — І літератори також. Але по-різному: плакальники почали більше, ніж колись, стогнати, що пияцтво на Русі пішло від Петра, — віддав, мовляв, на поталу чужоземцям святині, до нього всі, як один, були непитущими; «веселие на Руси есть пити» — від лукавого, від фальсифікаторів історії, чужорідна змова проти нації, ну, а ті, кого величають авторами книг про «ділових людей», знову кинулися в атаку на нашу бюрократичну нерухомість: «пияцтво можна по-справжньому подолати тільки в тому разі, якщо пляшці буде протиставлено реальну альтернативу діла: тільки сік замість проклятої оковитої, а й можливість легко одержати садову ділянку, взяти позику в банку для придбання меблів, передплатити зібрання творів того письменника, який тобі до душі, а не директивно оголошеного «видатним», купити на виплату машину, легше й простіше зібрати мільйон папірців для поїздки в Болгарію чи в Берлін, — пропади все пропадом, коли подумаєш про ту тяганину, яка на тебе чекає, якщо вирішив оформитись для подорожування… «Величність порядку?» Ні, Віталію, гімн обломовщині! Вона добре вміє маскуватися, непомітно гребе під себе параграфи наших нових законоположень, перетворюючи їх не на важіль, що стимулює дію, а на традиційну тяганину… Думський дяк не в Брукліні народивсь, а, на жаль, у нас, в першопрестольній… «Думський», «дума», «подумаємо»… Меткі ми на роздуми, а коли ж робити почнемо?! Дивився торішній чемпіонат футбольних юніорів, як ми програли?

— Ні.

— Шкода… В мене серце боліло за наших хлопців… Але ж їм поставили завдання: все робити напевне, вносити м'яч у чужі ворота; воротареві удар не відбивати, неодмінно ловити м'яч, — от і не було гри; щось на зразок квартального авралу на заводі, коли треба видати план. Погано це… Вбиває дух ініціативи, змагання, виявлення самостійності гравця… Не можна планувати футбольне змагання як роботу на конвейєрі; визначив стратегію, підготував команду — і вперед! Та й у господарстві у нас так само: думаємо, мудруємо, плануємо, як довести проект до абсолюту, а от діяти — боїмося, озираємось, ждемо вказівки, щоб потім — у разі потреби — було на кого звалити… Життя — процес саморегулюючий, а ми хочемо втиснути його в прокрустове ложе заданої заздалегідь схеми — нехай навіть дуже точної… не вийде, утопія… Правильно сказав Ленін: не помиляється тільки той, хто не працює…

— Чого це ти такий злий?

— По бачив ти мене злим. Я збентежений, Віталію.

— Чим?

— Тим, що на словах усі приймають те нове, яке ми намітили, а на ділі — часто-густо дуже великої активності не виявляють, по-старому жити зручніше, вічний кайф…

— Факти? — Славін знизав плечима, повторивши: — Факти?

— Це я в тебе маю про факти запитувати. Ти контррозвідка, мислиш певними категоріями, на чутки не зважаєш і правильно робиш, бо вони до добра не приведуть, а я літератор, я шкірою відчуваю… Між іншим, — він усміхнувся, — мені в Афганістані друзі пояснили, чому найсмачніше — плов, фрукти, м'ясо — треба їсти руками… Виявляється, саме в кінчиках пальців у нас містяться точки насолоди. Не смійся, це факти, а не версія, спитай у лікарів… Облизування цих точок насолоди потрібне нервовій системі, певний масаж тих центрів, котрі регулюють людський настрій…

— Уявляю, — зітхнув Славін, — якби замість багатьох транспарантів ми в установах прикріпили таблички: «Товаришу, не забудь облизати кінчики пальців!» Американці в усіх офісах розставили таблички: «Усміхайтеся!» Ну що ж, усмішка — це гарний настрій, а він вигідний суспільству, зміцнює нервову систему співгромадян…

— Молодець Петро, — знову повторив Степанов, — він був перший, хто видав на Русі «правила хорошого тону», після нього жодного царя не цікавило, як люди поводяться в товаристві, — аби лише мовчали й не ремствували; Лермонтов недаремно писав: «Страна рабов, страна господ…» Тільки ніяк не збагну, чому наше могутнє телебачення не запросить Вячеслава Тихонова або Майю Плісецьку й не попросить їх вести щомісячну програму «Хороший тон»? Знаєш, як слухали б люди?

— Це про те, в якій руці виделку тримати, чи що? — заклопотано запитав Славін.

— Не підштрикуй, Віталію, не треба. Чорт з ним, у якій руці виделка… А от хто винен у тому, що в нас на шосе розбиті пляшки валяються? Після туристів у лісі залишається сміття, наче якісь окупанти познущалися з природи! А н установах особливо, де видають довідки — чиновники сваряться, розмовляють з відвідувачами, немов з ворогами, а не із співгромадянами, — чому це раптом?! На ідеологічних противників з Бі-бі-сі таке не повісиш, треба себе винуватити, чужих завжди легше, — виправдання власного неробства й величавого ледарства.

— А ти запропонуй ввести таку програму.

— Думаєш, не пропонував?

— Ще раз запропонуй. Під лежачий камінь вода не тече.

— Пам'ятаєш заповіт Щедріна синові?

Славін сумно посміхнувся:

— «Найвище ціни звання літератора російського»?

— Саме так. Літератор — субстанція, з якої здерли шкіру; настирність несумісна з його єством, комплекси гуркочуть: «нав'язуюсь», «настирно»…

— Пиши про це в своїх книжках.

— Писав. Ну й що?

— «Настирно», Дмитре, це коли для себе. А якщо для загальної справи, тоді треба шукати інше слово.

Степанов постукав себе по лобі:

— Тут я розумію, Віталію, але тут, — він поклав руку на серце, — інша субстанція; голова належить суспільству, серце — твоє, і нічого з цим не вдієш…

Славін раптом усміхнувся:

— Ти коли-небудь думав, чому в Пушкіна, та й в інших поетів найчастіше напарницею героя в любовних утіхах є пастушка?

— Ні.

— Мені невропатологи пояснили… Теж від комплексу… З простою, чарівною, не обтяженою правилами хорошого тону дівчиною легше відкрити себе, не потрібен неодмінний політес, немає страху, що тобі