Тіауанако.

— Як же перевозили ці велетенські камені?

— Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто «Шляхом до Тіауанако». До речі, сусідню гору вони називають «Пупом землі».

— Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись.

— Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я.

— Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах?

— Так, той самий.

— А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара?

— Це так.

— І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара.

— Це теж так.

— Тоді я спитаю тебе ще тільки про одне і дам тобі на все відповідь. Нам відомо, що інки плавали по морю. Чи можна на цій підставі вважати, що їхні попередники теж були мореплавцями?

— Звичайно, можна. Ми знаємо, що вони не раз з'являлися на Галапагоських островах. Нам відомо й те, що в могилах доінкської епохи в Паракосі, саме там, де знайдено мумії високих рудоволосих людей, лежали численні висувні кілі з різьбленими ручками. Кілем не можна користуватись без вітрила, а вітрилом — без судна. Один такий кіль розповідає нам більше про високий рівень мореплавної техніки древніх перуанців, ніж будь-яка наукова праця чи легенда.

— Тепер я щось тобі розповім.

— Я не хочу тебе слухати. Ти робиш висновки і не хочеш дотримуватись голих фактів. У нас наукова експедиція, а не бюро детективів.

— Нехай буде й так, — погодився мій аку-аку. — Але чого б домігся Скотленд-ярд, коли б там тільки збирали відбитки пальців, не пробуючи спіймати злочинця?

Я не знав, що йому відповісти, а мій упертий співбесідник вів далі:

— Ну гаразд, досить про це, поговоримо про інше. Довговухі люди з рудим волоссям створювали на острові статуї довговухих з червоними перуками. Вони могли робити це тому, що їм було холодно, або тому, що прибули з країни, де вони звикли мати справу з гігантськими каменями і скульптурами. Але потім прийшли коротковухі. Вони були полінезійцями, і не мерзли, і мали доволі дерева, щоб вирізувати фігурки птахо-людей, довговухих привидів з бородою й тонким горбатим носом інкського типу. Звідки ж вони з'явилися?

— З інших островів Полінезії.

— А звідки прийшли полінезійці?

— Судячи з мови, вони далекі родичі жителів Малайського архіпелагу, що лежить між Азією й Австралією, — людей низького зросту, з плескатими носами.

— А як вони звідти потрапили в Полінезію?

— Цього ніхто не знає. Ні там, ні на інших островах, що лежать на шляху до острова Пасхи, не знайдено жодних слідів. Особисто я вважаю, що вони пливли за вітром і течією вздовж узбережжя Азії до північно-західної Америки. Там, на прибережних островах, знаходять дуже дивні великі здвоєні каное з палубою, на яких вони могли, пливучи далі за течією, досягти Гавайських та інших островів, що лежать далі на південь. Безперечно, острова Пасхи вони досягли найпізніше. Можливо, за одне століття до приходу туди європейців.

— Коли довговухі прибули зі сходу, а коротковухі — з заходу, то виходить, що по цьому океану можна пливти в обох напрямках?

— Звичайно. Але перший шлях набагато легший за другий. Згадай епоху великих географічних відкриттів. Європейці вже досягли Індонезії, й берегів Азії, але ще довго жодне судно не зважувалось поплисти проти вітру й течії в Тихий океан. І тільки тоді, як Колумб, рухаючись за вітром і течією, досяг берегів Америки, португальці й іспанці, користуючись вітром і течією, попливли звідти далі, поступово відкривши весь безкраїй Тихий океан. Пливучи за течією з Перу, іспанці відкрили Полінезію і Меланезію. Навіть Палау та інші острови біля узбережжя Азії були відкриті з Південної Америки. Іспанці не робили жодної спроби вернутися назад тим самим шляхом. Протягом століть їхні каравели перетинали тропічну частину Тихого океану з Мексіки й Перу до берегів Азії, а щоб повернутися назад, вони пливли на північ, уздовж японської течії, і наближались до Америки з боку Гавайських островів. Хіба можна від малайських каное або інкських бальзових плотів та очеретяних човнів вимагати більшого, ніж від європейських каравел? Пам'ятаєш француза де-Бішопа, який хотів вирушити з Таїті в океан на бамбуковому плоту, коли ми пропливали повз цей острів? Якось він пробував на примітивному човнику дістатися з Азії до Полінезії, але йому не пощастило, його ж мандрівка з Полінезії до Азії закінчилася блискуче. Тепер він хоче спробувати з Полінезії дістатись на плоту до Америки. Йому треба проплисти далеко на південь до холодної Антарктичної течії. Можливо, як європеєць, він витримає грізні крижані шторми, які лютують у тих місцях. Та навіть якщо він щасливо наблизиться до берегів Південної Америки на відстань кількасот миль, йому залишиться ще найважча частина шляху, бо течія, що йде на схід, раптом завертає на північ, і йому доведеться перетнути впоперек течію Гумбольдта. Коли ж він не зуміє цього зробити, то його віднесе назад у Полінезію тим шляхом, яким ішов пліт Кон-Тікі і ще один американець, що поплив нашими слідами^[16]. Одна справа їхати кораблем чи подорожувати по карті з олівцем у руках, а зовсім інша — плисти на примітивному судні справжнім океаном. Я слухав, що скаже мій аку-аку. Але він заснув.

— На чому ми зупинилися? — спитав він, коли я збудив його. — Згадав, ми розмовляли про коротковухих. Вони були далекими родичами малайців.

— Вірно. Але самі вони не були малайцями. Вони, очевидно, по дорозі зупинилися у якомусь населеному місці, де частково змінили свою мову і повністю — расу. Дослідники рас кажуть, що полінезійці й малайці відрізняються одні від одних за всіма показниками, починаючи від зросту й