знов подорожував у часі. Я відразу бачу.

— Умгу.

— Де ти був цього разу? Адже не на війні.

— У Нью-Йорку.

— А, Здорове Яблуко.

— Гм?

— Це так колись називали Нью-Йорк.

— А-а.

— Бачив якісь п’єси чи кіно?

— Ні. Я пройшов через площу Таймс і купив книжку Кілгора Траута.

— Ото щастя! — Вона не поділяла його захоплення.

І докинув знічев’я, що бачив кілька кадрів з сороміцьких фільмів, в яких вона знімалась. Вона зреагувала на ці слова так само знічев’я. Відповідь її була по-тральфамадорському безтурботна:

— Атож… А я чула про те, як ти воював, яким ти там був блазнем. І про того вчителя, якого розстріляли. Той розстріл — справжнє сороміцтво!

Вона дала немовляті другу грудь — даний момент був так побудований, що вона мусила це зробити.

— Вони знов бавляться з годинниками, — сказала Монтана, підводячись, щоб покласти немовля у колиску.

Вона мала на увазі їхніх доглядачів, що пускали електричні годинники під банею то швидше, то повільніше, то знову швидше, спостерігаючи в шпарини, як при цьому поводиться невелика родина землян.

На шиї у Монтани блищав срібний ланцюжок, з якого звисав між грудьми медальйон з фотокарткою її матері-алкоголічки, — то було абищо, тільки сажа й крейда. На такій фотокартці можна зобразити будь-кого. На медальйоні були вигравірувані слова:

«Боже, даруй мені спокій душі, щоб миритися з тим, чого я не можу змінити, мужність, щоб змінювати те, що я можу змінити, і мудрість — завжди бачити різницю».

Глава 10

Дача Роберта Кеннеді міститься за вісім миль від того будинку, в якому я живу цілий рік. І ось два дні тому на Роберта Кеннеді вчинено замах. Минулої ночі він помер. Бува й таке.

Місяць тому вчинено замах на Мартіна Лютера Кінга. Він теж помер. Бува й таке.

І щодня уряд моєї країни дав мені звіт про трупи, наслідок застосувань військової науки у В’єтнамі. Бува й таке.

Мій батько помер давно — природною смертю. Бува й таке. Він був симпатяга і полюбляв збирати рушниці. Він залишив їх мені у спадок. Тепер їх їсть іржа.

На Тральфамадорі, каже Біллі Пілігрим, не дуже цікавляться Ісусом Христом. Із землян найбільшу увагу тральфамадорців привертає особа Чарльза Дарвіна, котрий учив, що хто помирає, той таки повинен померти, і що від трупів своя користь. Бува й таке.

Та сама ідея закладена і в романі «Велика дошка» Кілгора Траута. Істоти з літальної тарілки, які викрали героя, розпитують у нього про Дарвіна. І про гольф.

Якщо те, що Біллі довідався від тральфамадорців, правда, — тобто що ми всі житимемо вічно, хоч би часом здавались не знати якими мертвими, — то мене це не дуже тішить. А проте, якщо мені судилося провести вічність, перебуваючи то в одних, то в інших моментах, я вдячний долі, бо так багато цих моментів були гарні.

Одним із найгарніших моментів, які я пережив останнім часом, була подорож до Дрездена разом з давнім приятелем із війни О’Гаром.

Ми вилетіли зі Східного Берліна літаком угорської авіакомпанії. У пілота були рівненькі вуса. Він нагадував Адольфа Менжу, Поки літак заправляли пальним, він посмоктував гаванську сигару. Коли літак підіймався в повітря, ніхто нам не нагадав, щоб ми пристебнули пояси.

У польоті молодий стюард подав нам житній хліб, салямі, масло, сир і біле вино. Відкидний столик переді мною не відкривався. Стюард пішов у службовий відсік і повернувся з відкривачкою для консервів. Нею він і відкрив столик.

У літаку було ще шестеро пасажирів, вони розмовляли різними мовами. Для них це теж була приємна пора. Внизу лежала Східна Німеччина, всюди мерехтіли вогні. Я уявив собі, що б то було, якби на ці вогні, на ці села, містечка й міста скинути бомби.

О’Гар і я ніколи не сподівалися, що доробимось грошей, а проте нам добряче-таки поталанило.

— Якщо ви будете у Коді, штат Вайомінг, — знічев’я сказав я йому, — ви тільки запитайте Шаленого Боба.

О’Гар мав із собою невелику записну книжку, в кінці якої були надруковані поштові тарифи, протяжність авіаліній, висота знаменитих гір та інші важливі дані про світ. Шукаючи інформації про кількість населення Дрездена, якої у записній книжці не виявилося, він натрапив на ось таке, що й дав мені прочитати:

«У світі щодня народжується в середньому 324 000 немовлят. Протягом цього самого дня в середньому 10 000 чоловік помирає з голоду або недоїдання». Бува й таке. «Крім того, 123 000 чоловік помирають з інших причин». Бува й таке. Отже, щоденний приріст населення в світі становить 191 000 чоловік. Демографи передбачають, що до 2000 року населення земної кулі подвоїться і досягне 7 000 000 000 чоловік».

— І всі захочуть жити по-людськи, — сказав я.

— Мабуть, — погодився О’Гар.

Біллі Пілігрим тим часом переносився назад у Дрезден, але не в теперішній. Він повернувся у 1945 рік, на третій день після зруйнування міста. Біллі й інші йшли під конвоєм до руїн. Був там і я. О’Гар теж. Останні дві ночі ми провели у стайні сліпого власника заїзду, де нас і знайшло начальство. Нам сказали, що робити: треба було по сусідах позичити кайла, лопати, ломи й тачки і з цим причандаллям дістатися до певного місця серед руїн, де ми будемо працювати.

На основних шляхах, що вели до руїн, стояли загорожі. Цивільних німців далі не пускали. Досліджувати поверхню Місяця їм не дозволялося.

Цього ранку в певному місці в Дрездені зібрали полонених з багатьох країн. Було вирішено, що саме тут почнуться розкопки трупів. І розкопки почалися.

Біллі опинився поруч з маорійцем, що потрапив у полон під Тобруком. Маорієць мав шоколадно-брунатну шкіру. На лобі й щоках у нього було витатуйовано спіральні обводи. Біллі й маорієць вкопувалися в безживну й безнадійну місячну щебінку. Поверхня Місяця ще не злежалась як слід, і раз у раз виникали зсуви.

Копали одночасно в різних місцях. Ніхто спочатку не знав, де що знайдеться. Ями ці здебільшого нікуди не вели — копачі натикалися або на бруківку, або на такі здоровенні брили, що їх годі хоча б зрушити з місця. Техніки ніякої не було. Навіть коні, мули чи воли неспроможні були рухатись по місячній поверхні.

Біллі й маорієць разом з іншими, що допомагали їм у тих розкопках, натрапили кінець кінцем на заслін із дощок, за яким два кам’яні уламки, впершись один в одного, утворювали якусь подобу ніші. В заслоні пробили отвір, і відкрився вхід до темної печери.

Німецький солдат з ліхтариком спустився в ту темряву і довго не повертався. Вийшовши, нарешті, він доповів старшому над краєм ями, що там десятки трупів. Вони сидять на лавах, цілі-цілісінькі.

Бува й таке.

Старшин наказав розширити отвір і спустити вниз драбину, щоб можна