і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.

Я міг відповісти лише одне:

— Я знаю. Знаю. Знаю.

Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектаді штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектаді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.

Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.

Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектаді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.

Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.

Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:

— Засекречені? Господи, але ж від кого?!

Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.

Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О’Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році — одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

Eheu, fugaces labuntur anni^[1].

Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.

З собою я взяв двох дівчаток — дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали коропи, й ми бачили їх. Здоровезні рибини, як атомні підводні човни.

Крім того, ми бачили водоспади — потоки, що зривалися з бескеття в долину Делавару. Раз у раз треба було зупинятись і дивитися на якусь дивину. А потім наставав час рушати, знову рушати. Дівчатка були у вечірніх білих сукнях і вечірніх чорних туфлях, щоб кожен відразу бачив, які вони гарні. «Час рушати, дівчатка», — казав я. І ми їхали далі.

Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам'яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі — наче дзвінок, яким скликають на обід.

Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.

Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається — чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.

— Так у вас тут мило й затишно, — сказав я, і цілком щиро.

— Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати, — сказала вона.

— Чудово, — відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона приставила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку — для мене. І пояснила, що О’Гар ще з війни не терпить спиртного.

Отож ми посідали за стіл. О’Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.

Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.

Я спитав О’Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.

— Ет, пусте, — відповів він. — Не зважай. То не через тебе.

Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.

І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.

Оце й усе, на що ми спромоглися, а Мері все не вгавала. Нарешті вона знов зайшла на кухню випити кока-коли. Витягла з холодильника ще одну морозилку з льодом і без ніякої потреби торохнула лід в умивальник.

Потім Мері обернулась, щоб я побачив, яка вона сердита і що сердита саме на мене. Подумки вона весь час розмовляла з собою, отож те, що сказала вголос, було тільки уривком з куди довшого монологу.

— Та ви ж були ще діти! — вигукнула вона.

— Що? — перепитав я.

— Та ви ж тоді були ще діти, такі самі, як і оті нагорі!

Я кивнув головою; справді, ми були на війні нетямущі підлітки, мало не діти.

— Але ж ви так не напишете?

Це було не запитання — це було обвинувачення.

— Я… я не знаю, — промовив я.

— А от я знаю, — заявила вона. — Ви вдасте, що були не дітьми, а вже дорослими, і в кіно вас гратимуть Френки