Здається, що можна вічно сидіти отак, слухаючи Баха; він грає на клавішах органа, я — на клавіатурі ноутбука. І від’єднатися від усього спрофанованого світу, від потвор за вікном, від їхньої нечистої мови, від звуків проклятих автомобілів і трелей дрелей. Тільки Бах — і я, і це ледь чутне клацання клавіш, що видобуває музику слів.

Берегти чистоту, готуючись до Високої Осені.

Коли накрап мряки на сірих світанкових шибках.

Коли хвилі потужного північного вітру на всі боки розгойдують Брата Горіха за вікном, а стежка до себе майже непомітна.

Всі птахи ще сплять, заховавши голову під крило, чути тільки мої кроки та скрапування вранішньої роси на останнє листя осені. Я думаю, роса — це свого роду релігія або принаймні зримий символ її, незримої і невимовної. Кожен з нас — як крапля роси, що відображає в собі цілий Всесвіт. Живий кристал, мініатюрна копія далекої зірки у сіро-блакитному небі жовтня. Коли одна з цих крапель відривається і летить, зникаючи назавжди, нічого особливого не відбувається; може, ледь помітно здригнеться довга зелена соснова голка, на якій вона трималася. Але мікроскопічна мить польоту у свідомості самої краплі тотожна вічності; відтепер вона-в-собі вже вічно летітиме назустріч опалому листю і момент її безшумного вибуху синхронно відіб’ється беззвучним спалахом наднової зірки, чистої і невимовної, як усі вогні галактик над головою.

У Баха повно цього безкінечного витання в невагомості — згадати хоча б тему з «Соляриса» або запиляний до неможливого і все одно живий «Аіг». Я теж несу в собі пам’ять про політ над міріадами золотих розсипин, що позначають невідомі міста з безліччю чужих існувань. Я пам’ятаю несамовиту нічну музику, що супроводжує рухи отриманого тіла, вона проводжає мене і відпускає, не відпускаючи, благословляє і тривожиться, вона триво-жить — як перший поцілунок, нескінченно довгий, нестерпно блаженний. І ці мої розкинуті в польоті руки теж благословляють музику буття під зимним склепінням неба з сяйливими лініями ідеалів, недосяжних для смертної істоти. Бути собою в плинному, легко знищенному тілі — чи можливо виконати таке завдання?

Особливо тоді, коли вже не пам’ятаєш, хто саме поклав його на тебе і чи не приснилося воно на світанку, в жовтні, в одному зі старовинних міст світу, поза яким, не виключено, не існує жодних інших світів та істот.

4.05.2013

НАПІВУЯВНА

Час допивати безпорадний чай, час вилітати передсмертним совам.

Нам не побачити смарагдових очей ламкої дівчинки із дощового Львова, де ти заплетена у сецесійні сни, де тінь твоя тонка і ентропійна, і де покірно велетні слони стають перед тобою на коліна, бо так велить оголена рука, бо це весняних змій диктує врода, запаморочливо безмежна, як фрактал премудрого єврея Мандельброта.

...Я прокидаюся. Я мушу бути там.

Я хочу задихатися тобою.

Беззвучно розсипаються міста, зі снів будовані останньою любов’ю.

18.05.2013

Будь зі мною до ранку, тонкий сон, лезо, що вени тне.

Віддзеркалена кров, одна на двох, лице, на двох одне.

Будь зі мною до ранку, ласкаве дитя, пошепки розказуй казки, серед ночі, коли тане талії лід і тугими стають соски.

І коли вибухає вологий вогонь, спазматична чайко губ, і коли накриває ніжний бог, все одно ти зі мною будь.

Ранок дивиться, як ти бездонно спиш, зацілована дотла, — ієрогліф тіла, живий вірш на аркуші простирадл.

3.06.2013

Моя цифрова бібліотека важить 10 з лишком ґіґ і поповнюється щодня. Якщо «Бгаґавадґіту» (не можу не скаламбурити: «Бгаґавадґіґу») в перекладі Б. Смирнова (приблизно 1 МБ) я читав і осмислював тиждень, скільки років треба, щоб прочитати оце все? довчити англійську? вивчити японську? вже не кажучи про навалу блоґів та інших онлайнових ресурсів, кожне з яких прагне випити твій зір і закусити твоїм часом...

Завдяки монстрові, який викладав у нашій школі математику, я з дитинства був переконаний, що математики — взагалі не люди і палко ненавидів їхній предмет; може, це було підсвідомим передчуттям, що рано чи пізно цифра уб’є літеру, — так само, як той монстр занапастив моє дитинство.

«Скільки» — це питання математики. Мабуть, треба не так питати. Це математики і їхня бічна галузь, нейрофізіологи та програмісти, знають, скільки разів б’ється серце, побачивши знайомий нікнейм або аватарку, скільки знаків і бітів у сонеті Шекспіра або Зерова, скільки триває хорал Баха — і скільки він важить, записаний у форматі mp3.

Проте під час читання літери розчиняються, так само, як розчиняються ноти, коли дійсно слухаєш музику. І серце не рахує своїх ударів, розриваючись від любові. І те, що відбувається тоді, відбувається вже не в часі — необрахо-вуване, непіддаване калькуляції і садистській статистиці. І тільки тоді ти в певному сенсі є, а це «є» — позачасове.

Тому, думаю я собі, оскільки «скільки» за певних обставин взагалі не існує, а отже, SYSTEM FAILURE, то нам нема куди особливо квапитися.

Гарного і зосередженого всім читання, бачення та слухання.

2.08.2013

Спека, поривчастий вітер, незатишність. Перед тим, як заснути, на світанку, довго уявляв собі ідеальну для мене погоду: обов’язково без сонця, з сірою мрякою, з високим сірим небом, м’яку і теплу, сутінкову; а якщо й сонце, то тільки передвечірнє, призахідне, з довгим навскісним червоним промінням у безвітряній тиші, у краплях роси або дощу, які міняться на тихих квітах і травах; жодного подмуху вітерця, стрункість і майже прозорість, витончена графіка. Всього кілька днів такої погоди трапляється на рік, навесні або восени, майже ніколи — влітку. Хочу туманів, які клубочиться над лугами, хочу прохолодної тиші. Натомість оця спекотлива марнота, що триває день у день, нагадує пекельний галас, стукіт, примарні голоси з телевізора, радіотрансляцію засідань Верховної Ради, що тривають удень і вночі. Спека — це абсурд, його добре відчував призабутий нині Альбер Камю, описавши у невеличкому романі «Сторонній»... Цей світ спеки створено для того, щоб відволікати тебе від себе; цей світ абсурду створено для того, щоб ти не встиг сотворитися. Спека як сон, як багатослівний монолог причинного депутата, що не дозволяє вставити жодного слова у відповідь, щось заперечити, спростувати; та й як ти будеш розмовляти з радіо, доводячи йому неслушність проголошуваних тверджень, переконуючи абсурд у тому, що він — абсурдний? Спека — як мова, в той час, коли найбільше хочеться мовчання.

Виходячи з того, що сон — це мова, а мова — це сон, цілком закономірно буде поставити питання отак: чи не тому мені сняться такі насичені образами сни, що тут я, по суті, безперервно