Підозрілі гучні удари чути над головою. Невже це кроки?.. Я спинаюся навшпиньки. Слух уловлює якийсь стук на Кишинівській вулиці, шарудіння на городі, поскрипування флюгера за темним брандмауером. В очах уже рябить від безлічі зірок, що грають в холодному небі, у тьмяній імлі морозяного повітря.

Гучний шум на даху посилюється. Я міцно тримаю змокріле ложе гвинтівки, направляючи її вгору, назустріч шумові. Десь у небі коло високого димаря поблискує, переливаючись, далека зірка.

— Пильнуйте, — сказав Полевой, розводячи нас на пости. — Ви охороняєте запаси зброї для комуністів і комсомольців всієї округи! Склади ЧОПу дуже принадна ціль для агентів світової буржуазії.

Та й без цих слів директора школи ми всі чудово знали, яке довір’я виявлено в оцю ніч нашому осередкові, що вперше охороняє ЧОП: у підвалах будинку сховано багато динаміту, толу й патронів.

«Пильнуйте! Пильнуйте!» — повторюю я сам собі улюблені слова Полевого, і мені починає здаватися, що мої змерзлі вуха ростуть, довшають і стають тонкими й гострими, як леза сокири.

На даху зовсім тихо.

Напевно, то просто вітер прогримів відірваним листом заліза. А де ж чорний бугорок? Я вже й забув про нього… Очі звикли до темряви. Я швидко відшукую грудку землі, що збентежила мене. Вона спокійнісінько лежить у полі.

… Повільно походжаю вздовж сарая, посміюючись внутрішньо над своїми хвилинними страхами. Думаю, що близько світанок і скоро всі мої побоювання як рукою зніме. Адже зовсім не обов’язково, щоб саме за мого вартування трапилося що-небудь особливе. Скільки варт минуло абсолютно без усяких пригод! І моя мине непомітно. Зате вже ніхто потім з хлопців не насмілиться жартувати з мене, що я, мовляв, юнак, наймолодший з членів осередку. А коли б вони ще знали, що я додав навмисно собі один рік, аби тільки бути комунаром ЧОПу, тоді б зовсім життя не було… А так повернуся з вартування повноцінним бійцем і довго потім буду пишатися, що стояв на посту «номер три». Сюди роззяву не поставлять, як би не просився!

Привівши мене на пост, Полевой коротко і просто наказав:

— Побачиш кого на городі — бий без усяких! Випадковий перехожий або п’яний сюди заблукати не може…

«Бий без усяких!» Страшно й суворо звучить цей наказ.

… Знову заспівав у голих і обледенілих вітах дерев вітер, зашелестіли сухі, торішні бур’яни, реп’яхи та сухе бадилля коло дроту, загриміло, забухало залізо на даху, скрипнув флюгер на стіні будинку..

І несподівано з оцим новим поривом вітру почувся віддалений вигук Сашка Бобиря:

— Чого вам треба?.. Стій!.. Стій!.. Руки… Хлопці, сюди!

На якусь хвилину все затихло, і зразу ж я почув деренчливий свисток. Загрюкали дверима в караульному приміщенні. Там, за сараєм, забігали по двору люди… І потім знову Сашків крик:

— Там!.. Там!.. Ловіть!..

— Драбину!.. Мерщій! — почув я голос Полевого.

Як мені хотілося кинутися туди, до хлопців, допомогти їм, побачити, що там таке! Але залишити пост я не міг. Коли б навіть усе горіло і валилося 'навколо, я не мав права піти звідси.

Прислухаючись до того, що діялось у внутрішньому подвір’ї, біля четвертого і п’ятого постів, я продовжував пильно вдивлятися в темряву. А щоб ззаду ніхто не схопив, я притиснувся до стіни сарая спиною і застиг на місці.

Серце калаталося, гвинтівка в руках колихалася, я чекав чогось незвичайного…

Зовсім, близько, на горищі сарая, гримнув постріл. За ним другий. І зразу ж далеко, вже за брандмауером, хтось простогнав. Потім знову все затихло.

Минуло якихось п’ять хвилин. У вузькому проході, що вів з внутрішнього подвір’я до мого поста, почулися швздкі кроки. Під ногами того, хто йшов, похрустували крижинки. Я відскочив у куток і приготувався стріляти… Як тільки тінь людини показалася із-за стіни, я зривистим голосом крикнув:

— Стій!

— Живий, Манджура? — з тривогою в голосі спитав Полевой. — У тебе все гаразд?

— Гаразд! — хрипко відповів я і зразу ж зміркував, що припустився помилки, не спитавши у Полевого пароль.

Полевой впритул підійшов до мене. Він важко дихав і був без шапки.

— Ніхто не пробігав тут?

— Ніхто. За сараєм стогнав хтось, і стріляли на горищі…

— Це я й сам знаю. А ось тут, — Полевой показав наганом у бік городів, — нічого не >помічав?

— Нічого.

— Дуже дивно! Як же він пробрався?

— А хто там стріляв? — спитав я.

— Дивися, Манджура, дуже уважно стеж за всім. Зараз особливо. На випадок чого — стріляй без розмов. Зрозумів?

Вже недалеко до світанку. Я до тебе скоро знову навідаюсь. — І Полевой швидко пішов назад, у внутрішнє подвір’я.

Через дві години, коли вже зовсім розвиднілось, я дізнався від хлопців, які зібралися в теплому караульному приміщенні, про те, що трапилося цієї тривожної ночі.

З відрогів Карпатських гір віяв холодний вітер. І в той час, як вартові зовнішніх постів клякли від холоду, Сашко почував себе набагато краще. У затишку од вітру, між стінами дворових сараїв і головного будинку, він поважно прогулювався в блискучих калошах по внутрішньому подвір’ю. Електричні лампочки, що висіли на будинку штабу, освітлювали сухий і гладко вибрукований квадрат подвір’я.

Але незабаром у Бобиря заболіли ноги. Він зійшов на дерев’яний ганочок сарая і присів там у затінку, схований від світла балкончиком. Бобир клявся і божився Полевому і нам, що сидів він недовго, якихось п’ять хвилин, але, звичайно, йому ніхто не повірив. Мабуть, Сашко здрімнув трохи на ганку.

Сходячи назад, на кам’яні плити подвір’я, Сашко почув позад себе ледве чутний шурхіт. Він обернувся… І застиг.

На горі перелазив через поручні горищного балкончика, бажаючи, видно, зсковзнути по стовпі в двір, невідомий чоловік. Як він потрапив сюди, на дах, лишалося таємницею.

Треба було, не чекаючи, з ходу стріляти в цього непроханого гостя. Треба було повалити його кулею там-таки, на балкончику. Але Сашко сплохував і тремтячим голосом крикнув:

— Чого вам треба? Стій!.. Стій!..

Невідомий зразу ж пірнув у вузенькі дверцята, що вели у глиб горища. Його ще можна було дістати кулею. Тут Сашко згадав про гвинтівку. Він націлився і хотів вистрілити, але спусковий гачок подався до відказу, а пострілу не було: ставши на пост, Бобир забув зняти запобіжник із затвора гвинтівки… Почувши крик Бобиря, загрюкав прикладом у двері караулки Маремуха, який охороняв погріб з боєприпасами, засвистів на Кишинівській Коломієць.

— Отам… отам… отам стояв бандит! — захлинаючись, безупинно бубонів Сашко комунарам і Полевому, що вискочили у двір.

Комсомольці миттю підставили. драбину, і першим видрався на дах Полевой. Поспішаючи перехопити бандита і побоюючись