можу

оминути постать мами в літературі. Але її вірші - це також і

моє життя, моя пам' ять. У нас спільні радощі, спільне долання

проблем і спільні втрати.

Тому мій стосунок з маминими віршами - це особлива

історія. Адже для мене існують не просто вірші Ліни Костенко

про любов - за ними стоїть мій тато. «Ти пам'ятаєш, ти прий­

шов із пристані. І Такі саgи були тоgі розхристані»". А я досі

бачу, як мама йде мені назустріч під руку з татом - магнетич­

на і загадкова, в чорному костюмі, прошитому блискучою

темно-синьою ниткою. І світиться до мене блакитним сяйвом

між вечорових верб над річкою Лег лич. А «той силует у вікні

золотому»: все життя бачитиму татовий силует - він завжди

зустрічав - і назавжди зустрічає - нас із мамою з усіх наших

близьких і далеких доріг.

І

/7

t/1

ifl

_.,

І

І я разом із мамою пережила ту страхітливу параболу

людського життя - від віршів, що вібрують пристрастю і за­

J

коханістю, до віршів фатальної втрати. Я ще дитячими спога­

дами пам'ятаю, як у тих лісах, де «сосни пахнуть лаgаном І

в каgильницях світань», між моїми батьками стояла аура не­

тутешнього світла. А зараз намагаюся зрозуміти, в якій

метафізичній перспективі Всесвіту можна зустріти тата, по­

бачити, як із його «невиgимого серця І кров калини капле у

сніги».

В яких небесних Карпатах блукає Євген Попович,

«Мефістофель в кеgах», чия могила нині поруч з татовою? І з

тих молодих «мавок у шортах», що мандрували Карпатами,

яка жива, а яка вже й ні. Але лишається назавше печаль поета

за ними. І закарбований у пам' яті обрис карколомних скель,

«ge чорний беркут з крилами наопашки І хребет землі go

сонця поверта» і де тінь від письменника в горах - це

«тінь Сізіфа, тінь моєї gолі". І І камінь в прірву котиться

з-піg ніг".».

«Карташинський лиман". Карташинський лиман". І Неза­

стояне люстро свобоgи» - вірш-реквієм змілілому лиману­

писався в 1968-му, коли мене з батьками дорогою до причорно­

морських лиманів спостиг ла звістка про ввід радянських

військ до Чехословаччини. Тато - солдат, що пройшов війну, -

не мав сили мамі про це сказати. Сказала я - мама мов за­

кам'яніла. «Затули свої очі gолонями сліз. І Занімій, наче знаки

наскельні»". На зворотній дорозі - поночі - мама повела ме­

не в Каневі до могили Шевченка. Лише ставши дорослою, я

зрозуміла, що мама прощалася зі мною. Бо чекала арешту.

Потім прийшла до Спілки письменників і сказала: «Я проти

вводу військ до Чехословаччини. Якщо хоч одна людина

ПРОТИ, це означає, що не всі українські письменники- ЗА».

І ту «золоту колиску» в ружах з моїм братом, коли він був

ще немовлям, я сама гойдала. А крім руж, над колискою ще

цвів бульдонеж. «Несе Полісся в кошиках гриби» - пам'ятаю

ті наші поїздки з батьками. Єдиний відпочинок - утекти в

ліси. Мама тихо заглиблювалася в ліс, а я, малою, галасувала,

її шукаючи і розлякуючи гриби. А може, саме в ці хвилини пи­

сались рядки: «Обступи мене, ліс, як в легенgі про князя

Хетага".» чи «Сосновий ліс перебирає струни І наg берегами

вічної ріки»".

Спогади велию и малі

навіть той «срібен gощию> із

10

вірша «А що? І я спочину на хвилинку»: щороку його розкру­

чую, щоб вішати на ялинку, а йому вже багато років, тому «до­

щику», він срібним своїм полиском в'яже між собою дитин­

ство моє, мого брата і моєї дочки.

І коли Оля Богомолець співає своїм оксамитовим голосом:

«Де вечір пахне м'ятою, І аж холоgно gжмелю», - я згадую,

що ту м'яту висіяла моя бабуся, мамина мама. А тепер бабуся

на роздоріжжях Всесвіту «заплітає у коси gощ», - а моя рука

пам' ятає досі її руку, коли вона вела мене до школи, і я чую

запах тієї м'яти, коли змітаю березове листя з її могили.

Мамина бабуся, що вві сні «піgійшла, як у церкві, засвіти­

ла слова», - це моя прабабуся, - я в дитинстві не могла за­

снути без того, щоб не сказати їй «добраніч». І моє і мамине

дитинство зливаються в одне у пам'яті про прабабусю, - ми

обидві чекали, як цокне клямка і вона з саду увійде в дім.

Тепер уже це клямка не сінешних дверей, а дверей між цим

світом і потойбіччям, але завдяки цим віршам у пам' яті є при­

тулок - ота «хатка, як біла мушля, І на самому gні ночей».

Від цих віршів у мене завжди навертаються сльози. Але я

також знаю, що ці вірші зупинили мить, зупинили час, зали­

шили наших рідних з нами, по цей бік життя. І до кожної лю­

дини, якій нестерпно пережити втрату близьких, дорогами

цих віршів повертаються рідні і їй усміхаються.

Зрештою, все моє життя - це також і намагання