Вона відправила Батька збирати дику цибулю, на сонячному схилі. А сама, із Тімом, який дріботів поруч, побрела крізь тінисту частину лісу, із блискучою новою книгою, що називалася “Гриби на вечерю”, відкритою перед її носом. Час від часу вона кидалася на гриби, схожі на вуха, що росли на деревах.

- Ці - надзвичайно поживні! – гукала вона. – Ви відбиваєте їх молотком і тоді вони смакують майже як ріпа.

Тім зрозумів задум. Він щасливо тупотів поруч, приносячи Матері жовті гриби, блискучі чорні гриби, і штукенції, схожі на пурпурові гриби. Деякі з його знахідок навіть виглядали як гриби. Мати акуратно звіряла кожний зі своєю книгою, і казала речі на кшталт:

- О, так, але ви повинні кип’ятити ці десять годин, - і, - Ось воно – о, негайно поклади їх на землю, Тім! Вони смертельно отруйні!

Тим часом Пол та Ніна не були надто задоволені збиранню диких слив. По-перше, їхні сандалії постійно спадали з ніг і їхні ступні покололися. Потім, у їхньому одязі ручної роботи було занадто спекотно. Крім того, вони скоро виявили, що кущі дикої сливи мають колючки – гості колючки. Тоді, кожен з них спробував посмакувати дикою сливою і – Брр! Вона була така кислюча, що роз’їдала рот.

Батько проводив час краще. Він заснув на сонячному схилі, із купою дикої цибулі, що прикривала його зелені смугасті брюки.

Він не побачив дивне смуглясте обличчя, що вдивлялося у нього з-за живоплоту, і посміхалося жалісною посмішкою. Незабаром, це саме обличчя вдивлялося крізь шипи дикої сливи на Ніну та Пола. Воно хихикнуло, але Ніна та Пол нічого не помітили. Мати, зі своєю грибною книгою перед носом, нічого не бачила і не чула, навіть коли обличчя вибухнуло розкатами злобного сміху, коли дивилося на неї. Але Тім побачив криву руку, яка з’явилася з куща, із довгим коричневим пальцем, що манив. Він пішов туди, куди манили. У нього був надзвичайний час. Він знайшов довгу мотузку з гарних блискучих червоних ягід. На щастя, він витягнув мотузку до Матері, перш ніж спробував скуштувати ягоди.

- Диви! Я знайшов трохи гарних ожин.

- Кинь їх! – закричала Мати. – Це бріонії! Вони смертельно отруйні!

Тім кинув красиві ягоди, ніби вони були розпечені та побіг геть, думаючи, що Мати була дуже сердита.

Можливо через це Мати вирішила, що вони зібрали достатньо Плодів Землі. Вона взяла корзину з грибами, покликала Пола та Ніну та розбудила Батька. Потім, ніхто не міг знайти Тіма. Вони звали та кричали допоки ліс не задзвенів.

Зрештою, Тім притупотів з доволі неочікуваного напрямку. Він широко посміхався та стискав пластиковий пакет із чимось яскраво рожевим усередині.

- Що там у тебе? – підозріло запитала Мати.

- Гриб, - гордо сказав Тім. – Смішний чоловік дав його мені, із штанами, як у Батька.

Батько був дуже сердитий, бо спав на сонці. Він заштовхав усіх у машину і, перш ніж хтось подумав запитати Тіма про його смішного чоловіка, Тім забув. Він був ще дуже юний.

Коли вони повернулися додому, перше, що зробила Мати: взялася за пластиковий пакет великим та вказівним пальцями – з тремтінням, тому що пластик роблять на фабриках – і відкинула його. Штукенція, яку Тім назвав грибом, викотилася на персидський килим. Вона була доволі кругла, яскраво рожева та пухнаста, як мале курча.

- Воно виглядає, як помпони на моїх капцях! – сказала Ніна. Вона погладила гриб, як зазвичай гладила свої капці. Кожен погладив його. Це було приємно. Мати пошукала його у своїй книзі, але, здається, його там не було. Отже, через те, що вона була зайнята, намагаючись зробити джем з дикої сливи та подрібнити дику цибулю, щоб приготувати із іншими грибами, вона сказала Полу викинути Тімівського геть.

Решта допомагали Матері. Мати була налаштована не робити джем із цукром, тому що він зроблений на фабриці. Вони всі завзято вишкрібали мед з банок та намагалися переконати, що коричневий цукор був майже Натуральний, коли повернувся Пол.

- Я не можу його викинути, - прошепотів він. – Він вріс у килим.

Так і було. Ніна і Тім пішли подивитися. Кругла рожева куля простягнула тверду ніжку та росла, тепер, у середині персидського килиму.

- Залиште його, - сказала Ніна. – Він такий гарний.

Після цього, вони стали навіть більш заклопотані, схилившись над каструлею із джемом, відшкрябуючи сотні маленьких крихітних кісточок з киплячих диких слив. Ніхто не думав про пухнастий рожевий гриб, допоки Тім не прибіг, кричачи, з гордістю:

- Тепер у мене два гриба!

Так і було. Тепер у персидському килимі росло дві круглі пухнасті рожеві грибні штукенції.

- Гадаю, - із сумнівом сказав Батько, - ми повинні викинути це зараз, перш ніж воно розростеться.

Але Тім сказав, що то його гриб. Ніна сказала, що зараз воно точнісінько як її капці, а Пол сказав, що це цікаво. І Мати вирішила питання, примчавши з іншою грибною книгою.

- Я знайшла його! Тут не сказано, що він рожевий, але я певна, що це він. Він називається Венерин черевичок* і я думаю, його можна їсти.

^{________________________________}

^{* Венерин черевичок є орхідеєю, але йому допомагають рости певні гриби.}

Саме тоді киплячий джем з диких слив вибіг з каструлі, і всі забули про два круглі рожеві пухнасті гриби. Коли вони витерли весь чорний, підгорілий сироп, Пол згадав та пішов знову на них глянути. Тепер там було чотири круглих рожевих пухнастих гриба, що росли в охайному квадраті персидського килиму. Пола це так зацікавило, що він нічого не сказав.

Незабаром, джем був готовий. Вони його спробували. І стало цілком зрозуміло, що банка меду, навіть перемішена із пакетом коричневого цукру, нічого не зробила із дикими сливами. Це була гостра, жахлива неїстівна кислятина. Їм усім довелося почистити зуби. Коли вона з цим покінчила, Ніна пішла глянути на рожеві гриби. Тепер їх було вісім, майже у кільці.

- Думаю, вони подвоюються щогодини, - сказав Пол.

- Давай подивимося знову через годину, - сказала Ніна.

Вони подивилися, поки Мати готувала решту грибів на вечерю. До цього часу на персидському килимі вже було шістнадцять круглих рожевих пухнастих грибів, що виростали у відповідне коло. Але вони знову про них забули, тому що Мати подала варені гриби із нарізаною дикою цибулею. Доволі багато з них, незважаючи на те, що вони були відбиті молотком, було так само важко прожувати, як підошви сандалій ручної роботи. Деякі з