Хіба ж утечеш, коли так пахтить борщем з м’ясом і квашеними помідорами? Мати сильно приготувалася до розмови — голос у неї був м’який, лагідний, наче у нашої викладачки зоології Марти Іванівни (вона навіть про черви розповідає так, що вони здаються симпатичними створіннями). Отим м’яким, лагідним голосом мати говорила про благородну професію лікаря, який рятує людині найдорожче — життя, наводила приклади з газет, коли лікарі «витягували людей, можна сказати, не по-науковому, звичайно, з того світу.

— Та нащо далеко ходити? — енергійно змахнула мати рукою.— Ось візьми нашого хірурга Петра Павловича. З ним i старе, і мале вітається. На таких людей, як колись казали, молитися треба. Пам’ятаєш, як він операцію робив вашому вчителю Сергію Михайловичу? Виразка шлунку прорвалась, а Сергій Михайлович, мов на біду, перед цим недовареної пшоняної каші наївся… Дві години Петро Павлович ту кашу по зернятку вищубрував. Правда, лаявсь дуже при цьому, ну, там і кам’яна людина не витримала б.

Я пам’ятаю тон випадок. Носив матері обідати. Бачив, як вийшов з операційної Петро Павлович — весь мокрий, змучений, аж схудлий, а на губах і в очах — задоволена усмішка. Побачив мене, посварився пальцем: «Дивись, не доводь більше свого вчителя до ножа…» Еге, Петро Павлович — гарний чоловік…

А мати раптом:

— Ну, і коли говорити одверто, то лікарі матеріально нічогенько живуть… Наприклад, терапевту то качку, то індика принесуть. Не те що б хабара, а за визволення від хвороби, од щирого серця…

Я чмихнув. Ураз розвіялися чари і материного голосу, і її розповіді. Як же вирватись?.. Ага, надумав. Жалібно перекривив обличчя.

— Мамо, так їсти захотілося — душа заболіла…

Мати схопилася, плеснула в долоні.

— Чого ж ти мовчиш?

— Та тебе заслухався, не хотів перебивати,— збрехав я.

Намотавшись, що живіт надувся, мов бубон, я швиденько зібрав книжки i гайда…

Городами вилетів у шкільний сад. Подивився в шкільний двір. Наших хлопців ще нікого немає, тільки якісь п’ятаки завзято грають у сніжки. Гм, буду я з п’ятаками водитись!..

Звів очі на долину, яка за ніч замерзла, подався до неї. З розгону плигнув на лід. Лід сердито затріщав, провалився. Ледь я води не набрав за халяви.

Вибрався на берег, стою, нудьгуючи.

Ех, і хто вигадав оцей березень? Ні на лижах кататись, ні у волейбола грати, ні бодай поковзатись… Схопив грудку, що трапила під руку, жбурнув сердито на лід. Лід витримав, тільки глухо ухнув, розсипавши по берегах жалібне тьохкання. Я знайшов шматок цеглини, високо підкинув його. Цеглина врізалася в лід, цвіркнула брудна вода, розлилася по синьому льоду.

— А тобі не жаль? — раптом почувся за моєю спиною дівочий голос.

Я окрутнувся на одній нозі й побачив Ніну Марченко з нашого класу.

— Чого жаль? — здивовано буркнув.

— Льоду. Бач, який він гарний — синій-синій, як небо. І тьохкає, коли обережно йти по ньому… А гладенький, мов скло…

— Ти що, гладила його, наче кошеня? Чи, може, язиком лизала?

Нiнині сірі очі потемніли.

— Які ви, хлопці, злі,— зітхнула вона.— Я до тебе, як до гравця класної волейбольної команди, маю справу…

— Ну, це інше діло.— Я одставив ногу, випростався. Не інакше, дівчата хочуть допомогти нам швидше привести до ладу волейбольний майданчик.— Так би зразу й казала, а то завела — «льоду жалко»…

— Так от, у нашому класі хлопці добре у волейбола грають, а ми… зовсім не вміємо… То й ми хотіли б навчитися…

— Чого ж, учіться,— великодушно дозволив я.

— Так от, ми хотіли… щоб ви допомогли нам… підучили…

Я спантеличено закліпав очима, а потім різко замотав головою:

— Ти що? Хіба вас навчиш? У вас же руки, мов… патики…

— А ми думали,— ще глибше зітхнула Ніна,— що от навчимося, i, може, дівчачу команду школи створимо, як і ви, восени на спартакіаду поїдемо…

Я вхопився за живіт.

— Ой, не можу! «Команду створимо»… Не сміши курей!

— Який ти нечема,— похитала головою Ніна.— І всі ви, хлопці, нечеми… Піду до вчителя фізкультури, він не такий…

— То йди, не держатиму за полу,— буркнув я й одвернувся.

Ніна пішла, я чув її кроки. А потім чогось зупинилася.

— Арсене! — пролунав її голос.

Я нехотя повернув голову.

В Нiниних очах — настороженість, недовіра і ще щось… якась іскорка блискуча…

— Невже ти справді такий?.. Дерев’яний… А я… мені вірити не хочеться…

Ніна вже давно зникла, навіть кроки її згасли, а я пнем стояв край долини…

Махнув рукою i околясом, щоб не за Ніною, рушив до школи, де вже од галасу дообідників, що вивалили з класів, аж гілля на деревах ворушилося.

Я солідно поздоровкався з хлопцями, ми посміялися з дотепів Миколи Ґудзика, подалися в сад, щоб п’ятаки не бачили, як ми гратимемо в сніжки. І щоб завгосп Андрій Михайлович не бачив. Він, коли Микола вибив шибку, взяв його за плече і швидше розважливо, втомлено, ніж сердито, сказав: «Думаєш, воно мені, те скло, з неба падає? Бачиш, голова, як коліно — то від того, що кланяєшся та шапку скидаєш І в райвно, і в споживспілці, і в магазині, доки вам, виструганцям, дістанеш те скло, ті парти, ті дошки… А ти раз сніжкою — і знову йди, Андрію Михайловичу, на поклін…» І Микола, що ніколи не ліз за словом у кишеню, навіть перед учителями, знітився, потупився, закліпав віями… Відтоді, коли дуже засверблять руки до сніжок, тяг нас у сад…

Балакали, грали, реготали, а Нінині очі раз у раз виринали переді мною. А коли надщерблений дзвінок покликав нас до класу, то Нінині очі й слова знову виринули. Мов на злість, урок такий, що не менше п’ятнадцяти хвилин можна про що завгодно думати. Фізичка Параска Оникiївна — маленька, товстенька, з гострим, наче прищикнутим у дверях носом,— нанесла приладів i довгенько готувала їх до дослідів. Бо в нашому фізкабiнетi приладдя таке, що хіба приймальник металобрухту Матвій Гребеножка і взяв би його.

І ще в моїй голові обізвався якийсь голос. Він підступно нашіптував: «А ти справді нечема. Вона до тебе по-доброму, а ти — гир-гир, наче пес на ланцюгу». Мені стало неприємно. «А що, руку їй цілувати, як барині? Хай не лізе з дурним проханням»,— огризнувсь я. «Сам ти дурний! — розсердився той голос і став схожий на материн.— Уже скоро парубок, а досі не задумався, хто ти є, як поводишся…»

Я засовався на парті. Чортівщина та й годі!.. А справді, ніколи не думав про це. Жив, наче…