Отця Макарiя я бiльше не бачив, хоча вiн неодноразово приїздив у справах до Києва. В нього новенький джип. З цього приводу я не втримався i надiслав йому sms: «Кому пiп продав душу за джип?» На це вiн менi вiдповiв церковним гiмном. Принаймнi, я назвав це саме так, бо зовсiм не розбираюся в церковних спiвах та музицi. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що та мелодiя не була Сарабандою для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я вирiшив, що наш рахунок 1:1. До речi, Тимофiй постiйно з ним спiлкується, вони навiть проводили спiльну акцiю. Уявити не можу, що вони там робили, i не хочу, щоб менi хтось про це розповiдав. Проте я впевнений у тому, що отець Макарiй є елiтним експонатом у колекцiї тимофiївських психiв.
Вiд Єви якось прийшла листiвка з краєвидом Тернополя. Виявляється, вона бере участь у виставцi вишиванок, представляє собачу колекцiю. Я не втримався i повiдомив про це Гестапо. «Якщо «елiта» вдягає в нацiональне хатнiх улюбленцiв – все не так погано, як ми думаємо». Такою була його реакцiя. Я склав Євi вiрша та скинув sms:
«Сидить собачка в будi. В вишиванцi.
Злi люди не пускають в клуб. На танцi.
Пiшов туди красень Сiрко в жупанi,
Iз ним танцює iнша сука-панi!
Йшов повз паркана – носом не повiв…
Ось так вдягатися для клятих кобелiв!»
Єва вiдповiла, що не розумiє, як iз такими здiбностями я не працюю на українському телебаченнi. Знущається, собача модельєрка. До речi, про українське телебачення. Коли останнього разу ми гостювали у стареньких Саранських, старий був одержимий новим кулiнарним проектом: «Спечи класика!» (або «Попали класика!» – вiн ще не вирiшив). Саранський збирав рецепти, якi вставляли у свої твори письменники, i власноруч перевiряв, що виходить, якщо цим рецептом керуватися.
Нона закохалась у Вiолончель. Вони познайомилися на похоронi мого батька, там все i почалося. Я досi не розумiю, як це сталося, але тим не менше – вони разом. З iншого боку, вiолончелiст та похоронний менеджер – спiвзвучний союз, принаймнi вони можуть разом працювати. Дуже часто ця неймовiрна пара гостює у нас. Я за ними спостерiгаю, не втрачаючи надiї зрозумiти, яким чином з’являються такi союзи. Хоча, можливо, хтось не розумiє, чому я з Сарою або Сара зi мною.
Навеснi 2008 року ми вiтали Емiля, який виборов (тобто – виграв, випiанiнив!) першу премiю Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi. У вiдповiдь на моє поздоровлення я отримав sms: «Гей, уявляєш, а я зламав зап’ястка. Закритий перелом». Ха! Я в це не повiрив i швидко вiдписав: «Ти або брешеш, або зробив це навмисно! Пiткрадiй1». Але вiн дiйсно зламав зап’ястка. I не навмисно: допомагав приятелю налаштувати тренажер у спортзалi, а тренажеру не сподобалося, що вiн до нього лiзе.
«Слухай-но, Ра!» «Слухаю-но, Ло!» «Знаєш, краще б нас звали навпаки. Менi бiльше пасує Ра, нiж Ло. Ло звучить жiночнiше. Давай мiнятися?» «Я так не думаю. Менi моє iм’я пiдходить». Ще б їй воно не пiдходило! «Слухай. Нам треба буде виїхати до Таганрога». «О, Боже мiй, Боже. Туди нам для чого? Ти зробив якусь гидоту Таллiю i вiн вирiшив, що досить з тебе «модних» мандрiв? «Хай посьорбає суворi росiйськi щi!», – так вiн, мабуть, пояснив собi обрання пункту призначення». «Треба знайти там одного хлопчика». «Опа. Там твiй позашлюбний син?» «Мiнус». «Там пiдпiльний дитячий будинок, де дарують сирiт?» «Мiнус». «Там ти колись зупинявся в готелi i в тебе вкрали румунськi кросiвки, i зараз ти вирiшив, що набрав достатньо сили, щоб поквитатися?» «Саро, припини! Нi. Нам треба до тамтешнього музею. Спробувати домовитись купити одного хлопчика – для iншого хлопчика». «Цiкаво. Ми полюємо за музейним хлопчиськом… ага. А якщо нам вiдмовлять?» «А якщо нам вiдмовлять, ми пiдемо у порт, наїмося риби, а потiм будемо танцювати там Сарабанду». «Генделя?» «Аякже! Г.-Ф.!»