неврастеніки».[32] І то несподіванішим став його третій арешт у липні 1910 року. Гадаючи, що заслання в Архангельську губернію зіб’є Гріна з кривої колії і виб’є ґрунт з-під ніг його пристрасті до чарки, з ним поїхала і Віра Павлівна. Звінчавшись, молодята прибули в Пінегу в листопаді 1910 року. Цей час хоча й мав на собі ознаку душевного спокою, проте відкинув Гріна на узбіччя літературного життя. Повернувшись у Петербург у травні 1912 року, письменник довго намагається повернути втрачені зв’язки, проте публіка, зневірена й пересичена, чекає від нього роману, в основі якого лежав би багатий місцевий матеріал. Грін, натомість, гнув свою лінію — виписані за шаблоном герої, штучні сюжети, удавані пристрасті, одне слово, суцільні Потьомкінські села. Даремно він намагався увійти в коло поважних мистців на кшталт Буніна чи Чехова. Революція геть поставила його на марґінес: як на спраглий до нового розум будівника комунізму все, вигадане Гріном, відгонило нудотливими пахощами колоніальних крамниць. Своєю самобутністю Грін розлякував навіть критиків, та й на смаки тодішньої публіки якщо й реагував, то мляво. Питання риторичне — чи бачив російський письменник свого читача? Здається, що ні. Як часто легковажив тих, хто пліч-о-пліч йшов з ним по життю. Хай хворий на висипний тиф Грін і відписав права на свої твори другій дружині, проте до цього встиг їй вкрай дошкулити. На відміну від своїх героїв не намагався піднестися над собою, а плив хвилями. Назустріч Ассоль — своїй музі, що приймала його таким, як він є, і не картала за мінливий настрій чи всесвітній сум, який Грін носив у своїй душі. Це він — Ґрей — напинав пурпурові вітрила мрії, щоб викликати ходовий вітер у сірому штилі буденщини. Хай усіх героїв Грін і примістив у своїй хатині, що в Старому Криму, — він пережив з ними силу пригод, відкрив таїну людського серця, мандрував і стинався з ворогами, і помер у липні 1932 року, — хтозна, чи від тифу, чи від тропічної пропасниці, підхопленої деінде в джунглях…
На піку своєї творчості він поринув у мрії настільки, що і сам уже був переконаний, ніби світ його уяви існує насправді. Втім, і дійсність, що її Грін суціль зневажав, мститься йому. «Грін вважається ніби осторонь літератури, — писав критик Михайло Левідов. — Серйозна критика з погордою обходить його мовчанкою, зрештою, і для широких читацьких кіл його ім’я звуть чи то як Нат Пінкертон, чи то як Джек Патрач, хіба що з нижчим рангом».[33]
Ще одне болюче питання для тих, хто береться прочитати твори Гріна, — це його мова. Вже першого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що олівець редактора у його прозі ані знати. Сила-силенна дієприкметників, чудернацькі малозрозумілі імена (часом складається враження, що польську мову він знав значно краще, ніж російську), дивовижні у своїй неоковирності звороти, і проте, як на письменника, який поганенько володіє мовою, пише Грін просто чудово. Він бере не мовою — він смакує разом із нами п’янкий трунок фантазії, настояний на образах. Хай іноді це нагадує якийсь спосіб забутися, хай нам радять чекати. Омріяне як вітрильник з пурпуровими вітрилами, що виринає з-над обрію: він припливе до кожного з нас, якщо вірити…
Ігор Андрущенко
Ігор Андрущенко