Сід Чаплій ДЕНЬ САРДИНИ

РОМАН

Переклав з англійської ПАВЛО ШАРАНДАК

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Коли я був ще зовсім малий, мені здавалося, що наш Квартирант — трохи причинний, навіжений, придурок, та й годі. А він, виявляється, просто був до нестями закоханий. Оце, мабуть, і рятувало мене, бо Гаррі Паркер — так його звуть — має досить крутеньку вдачу. Тепер, коли я вже трохи набрався розуму, мені навіть дивно, як він міг терпіти всі мої вибрики,— адже я вдень і вночі тільки й думав про те, як би йому допекти. Тим більше, що був він закоханий у мою матір,— він, справжній мужчина,— а під ногами в нього плуталось таке собі шалапутне й шмаркате щеня. Цебто я, Артур Хеггерстон, який давно вже виріс із коротких штанців і змінив принаймні п’ять чи шість місць роботи; а школу тепер бачу так далеко, ніби в перевернутий бінокль, бо вже навчився сам себе лікувати від нудьги.

Дуже просто: захочеться тобі чого-небудь, а взяти — зась. Або хтось інший вихопить у тебе з-перед носа. Ось, скажімо, намірився чоловік випити пива після цілоденної тяжкої праці. Підносить кухоль до рота. Жадібно їсть його очима. Аж слина котиться. І тут підходить якийсь негідник та й вибиває кухоль у нього з рук. Він, ніби нічого не сталося, замовляє собі другий, але той тип знову вибиває його в останню мить. І ще раз. Отак і я з Квартирантом. І все через мою стару. А взагалі ми з ним ладнали. Він до нас з’явився, коли покинув свій траулер, не бажаючи більше обливатися потом у тім пеклі та їсти тухлятину; здається, це було років зо два до того, як я попрощався із школою. Він умів розповідати всяку всячину, давав мені закурити, терпляче слухав мої недолугі теревені і вчив, як треба жити на світі, учив повагом, поволі, а ті його напучування ковзали в моїй довбешці, наче толок у циліндрі,— бувало, з півгодини потім сушиш собі мозок, поки добереш, що й до чого.

Дуже потрібний мужчина в сім’ї, де росте без батька справжній шибайголова. Так було, поки я не закінчив школи. Я тоді мало не згорів од сорому, хоч із шкури пнувся, щоб не показати цього. А того дня він перший мене поздоровив. Було вже пізно, бо я по дорозі додому звів ще з деким давні рахунки, і тут мені чомусь здалося, що хтось постійно в’язне до мене, не дає кроку ступити, ніби з землі виростає, лізе межи очі не згірш отого паскуди, що вибиває кухоль пива у когось із рук. Я тоді довго бігав мов навіжений, навіть не міг зупинитися — просто від ляку, і прибіг додому весь у милі.

Гаррі прикурив од недокурка нову сигарету і запитав, хто від кого тікає — я від роботи чи вона від мене. Та то був, звісно, жарт. Адже того року з роботою було важко, як ніколи: на корабельнях геть усім давали розрахунок, у ливарнях гасили печі, ворота фабрик замикали та ще для більшої певності забивали цвяхами. А я, як на гріх, вигулькнув із сучасної школи ^[1]. В характеристиці записано: «неуважний» або «не виявив інтересу до чогось певного»; одне слово, здібний хлопчина, але не настільки, щоб влаштуватися на якесь тепле місце, з тих, про які ото пишуть: «За шість уроків розвиваємо фотографічну пам’ять». Отож, не трать, друже, сили...

Але доводиться жартувати, поки не збагнеш, що далі нікуди.

— Дідька лисого,— відказав я.— Двірників, і то тепер хоч греблю гати, навіть в армію уже вибирають.

— Не журися, малий,— сказав він.— Головне, щоб були сили та здоров’я. А вони в тебе аж через край хлюпочуть. Робінсонові потрібен помічник водія. Кебета в тебе є, тож і не зчуєшся, як навчишся крутити баранку.

Той Робінсон продавав вугілля у нашому місті, тому я, не довго думаючи, відрубав:

— Кебета в мене є, але там більше доведеться брати горбом, тягаючи стофунтові мішки в нові муніципальні квартири. Я в першу ж получку нап’юсь як свиня.

— Тоді йди до дядька Джорджа.

— Охота мені мокнути під дощем, та ще щоб дядько Джордж постійно стовбичив наді мною!

— Охота чи неохота, а комизитись тепер не час!

— Краще вже вугілля тягати.

— Дивись, щоб потім не нарікав... А що в агентстві по набору молоді?

— Пропонували місце розсильного в м’ясній крамниці, ремонтувати друкарські машинки або йти на фабрику барвників.

— І ти, напевне, вибрав м’ясо?

— До дідька!

Він дав мені сигарету. Я взяв її, подякував і став задумано пускати кілечка.

— Піду я все-таки, мабуть, до старого Робінсона, поки він ще не найняв когось іншого...

— А по-моєму, в дядька Джорджа тобі ліпше буде,— сказав він, не дивлячись на мене.— Тягати мішки — то каторжна робота.

Він не примушував мене, просто ділився своїм двадцятип’ятилітнім досвідом тяжкої праці в доках, на траулерах і сейнерах, де він на превелику силу вислужився до капітана, а потім знову загримів на нижню палубу і довго ще поневірявся по складах і фабриках, не гребуючи щонайважчою, найчорнішою роботою. Він-бо знав, як то тягати важкі мішки. Але я хотів жити своїм розумом.

— Дарма,— сказав я і подався просто до Робінсона.

Старий перевіряв рахунки і ледве глянув на мене.

— Робота в нас важка,— пробурчав він.— Малий ти ще для такого.

— Нічого, впораюсь.

— Тоді купи собі грубого картуза. Станеш до роботи з понеділка, о сьомій.

Я попрощайся, та він уже знов уткнув носа в свої папери. Я певен, той, хто добре знає вуглярів, зрозуміє мене. Я був принижений! Адже для нього я всього-на-всього вантажник, новий в’ючак, що за ним треба приглядати. Він таких бачив безліч на своєму віку — десятки, а може, й сотні. А я був молодий, зелений і тому образився. Та все ж дістав роботу. Тому й почував себе наче той півень з павиним хвостом. Коли я повернувся, Гаррі читав, а моя стара поралася в кухні. В ту мить всю її увагу поглинув біфштекс, який так і норовив підгоріти.

— Що ж, тобі видніше. Добивайся свого,— сказала вона, знімаючи з плити сковорідку.

А таки доб’юсь! Мене розлютило, що вони мало вірять у мій хист, і я почав шукати приводу до сварки. Сьогодні короткий день, вона о шостій закінчила роботу; додому йти всього десять хвилин, і вона завжди встигала з обідом. А зараз сьома. Я глянув на Квартиранта— тепер він був уже не друзяка Гаррі, а лише Квартирант. Розлігся у кріслі, наче той кіт, перегортає щокілька хвилин сторінку і щось муркоче про себе — видно, книга йому подобається. А моя стара ніби й забула про мене, сновига туди й сюди та щось ледь чутно наспівує собі під ніс, розтуляючи рота, мов риба. Отже, вони знов отим займалися. Або, точніше,— не вони, а він. Вони часто лаялись і сварились, але він завжди ставив на своєму. З траулера його виперли, і тепер він верховодив моєю матусею: бувалий