покарання на Іноту. Та на мою думку, Інота для Туіти, що курник для лисиці.

І знову на столі пляшки з вином і медом, Туіта замовила ще щось спиртне у магазинчику за рогом, якась місцева тітка принесла печеню. Ми розмовляли, пліткували. Туіта розповідала про ваоке, і Дайкеро — впорядника гарему Аяти, який був колись другим чоловіком матері Аяти. Розповіла про те, як работоргівці подарували Дайкеро у гарем, коли той був ще зовсім юним, вісімнадцятирічним несвідомим юнаком, і отримали за той подарунок дозвіл торгувати людьми на Іноті.

Саме тоді помер батько Аяти. Майбутня правителька планети, тоді ще дев'ятирічна дівчинка, залишилась самотня серед садів і пишних кімнат Ваоке. Дайкеро теж ховався від усіх, відчував себе у тих квітучих садах ніби у клітці, хоча для нього то і була клітка. Аята шукала найбезлюдніші місця, влаштовуючи собі криïвки, ніби налякане звірятко. Вони там і познайомились, годинами сиділи під височенною білою стіною, у затінку квітучих кущів, де він розповідав ïй дивні історіï, яки вимислив від безнадіï, і своï мріï про калтокійю. Вона дарувала йому іграшки і відчуття волі, разом жартували над прислугою, разом пробиралися на кухню, аби поцупити солодощі.

Матір Аяти наказала слідкувати за тими бешкетниками, та не карати за ïх витівки. Та пройшли роки, Дайкеро подорослішав, мати Аяти призначила його своïм другим чоловіком, і народила від нього другу доньку. А дружба Дайкеро і Аяти непомітно згасла.

Після смерті матері Аята отримала владу, запропонувала Дайкеро волю, та він вже звик до життя у ваоке і Аята залишила його упорядником гарему. І хоча це було для вдівця повелительки ганебним приниженням, він подякував і залишився. Але ж у меолі Аяти не було фаворитів і Дайкеро скнів від нудьги серед квітучих садів і розкоші. Єдине, що він отримав, це можливість виходити за паркан палацу у супроводі охорони.

— А чому помер батько Аяти? — чомусь пошепки запитала я.

І Туіта теж пошепки почала розповідати, як улюблений чоловік меолі випадково зазирнув за завісу у покоï дружини і закохався у охоронницю, як закохані спробували утекти з ваоке, як ïх спіймали. Наскільки повелителька любила свого чоловіка, настільки і жорстоко покарала за зраду — наказала стратити на палі. Після страти тіла зрадників спалили, а імена ïх викреслили з книги народжених і не занесли до книги померлих. На Іноті це значило, що ïх душі ніколи не знайдуть спокою і не зможуть переродитись.

Від цієï розповіді я протверезіла. Добре, що ми ще не все випили…

Зранку, загорнувшись в теплий плащ і залишивши зброю на діамантовому столику другого поверху посольства, я з хворою головою вийшла на площу Рородан. Сніг сяяв у променях світила, дзвін дзвенів…

А чому дзвенить? Та ще й так, ніби біда якась сталась. І люди збираються перед головним Храмом, стоять, про щось сперечаються, розмахуючи руками, чекають на щось.

Думки людей я прочитати не могла, мало того, що моï здібності вже слабенькі, та ще й на Іноті було дивним чином блоковано магію. Але у палаці я напевне дізнаюсь, що коïться.

Я підійшла до брами Рородану. Біля брами стояли кремезні руді тітки з жорсткими очима бувалих воïнів. Такі солдати зазвичай у вартових не ходять, такі у гвардіï служать… Оглянули вартові мене з ніг до голови, запитали моє ім'я. Перевірили запрошення і підняли списи вістрями догори, пропускаючи до Рородану. Брама за моєю спиною почала зачинятись, і я побачила загін воïнів з луками. Отакоï…

— Вас заарештовано, прошу скласти зброю і йти за мною, — почула я голос невисокоï жінки у кольчузі, наплічниках і залізних наручах: вона нагадувала маленького товстенького побутового робота, зламаного і агресивного.

— У чому мене звинувачують? — здивовано запитала я.

— Вас підозрюють у викраденні принцеси Іол. — Дивно, вона таки відповіла на моє запитання, а могла би і не пояснювати…

Два десятки стріл націлились у мене.

Гарний був у мене плащ… кинула на руду военачальницю і, перевтілюючись, стрибнула на стіну. Моï кігті вп'ялись в крихку цеглу, тіло вкрилось довгим темно-попелястим хутром, одяг з рослинних стебел і шкіри розпався на молекули і теж став шерстю. Я перетворилась на дуже великого звіра, зростом як ïх верхові ящери. Воïни заклякли на місці, жодна не наважилась вистрілити. Вмить я видерлась на верх стіни і стрибнула на дах першого великого будинку площі, дах застогнав під моïм важким тілом, та витримав.

А на мене влаштували облаву.

Мушу зв'язатись з Летосом, нехай піднімається, бо Сеом і Туіта теж можуть постраждати.

Стрибаючи під градом стріл (опам'ятались войовничі дівчата) з даху на дах середньовічного міста у супроводі ледь чи не половини населення, я все-таки встигала спланувати послідовність втечі. Ці агресивні жінки мусять бачити, як я покину місто, бо почнуть знищувати усіх, хто хоч чимось на мене схожий. Потрібно відволікти ïх від погромів, отже нехай женуться за мною через усе місто до космодрому, може, втомляться. А Сеом і Туіта протримаються.

По дахам мене переслідували невеликі хижі ящери… Один підслизнувся і впав на бруківку, задерши ноги. Попереду на пласкому даху одноповерхового будинку чекають найсміливіші з переслідувачів, погрожують палицями, налаштовують арбалети. Звичайні ж міщани, ремісники і купці, он пекар у борошні з лопатою для хліба. І що, вона проти мене з лопатою? А там далі коваль з шматком заліза: «Пані, невже ви так хочете мене убити?»

А ящери наздогнали мене, і почали муркотіти як кошенята і ластитись, з тваринами я завжди можу домовитись, шкода, що з людьми так не виходить. За моïм проханням моï нові друзі-ящери побігли вперед, розштовхуючи городян, а я стрибнула на бруківку. У мою сторону полетіло все, що могло літати, і лопата для хліба також… декілька стрибків, знову будинок. На дах будинку я влетіла одним стрибком, і помчала у напрямку космодрому. Городяни рушили за мною.

Місто гуділо. Ящери, ніби втративши розум, бігали, штовхаючись і заважаючи усім. Воïни, брязкаючи обладунками, перевіряли кожен дах, слідкували за кожною тінню, застрелили якогось домашнього птеродактиля. А я бігла на ринкову площу, бо за нею, за парканом, було поле космодрому.

Саме тоді Сеом увімкнула вторинне силове поле для захисту будівлі посольства. Але хтось розумний відімкнув електрику і пів-міста з палацом залишилось без тепла і світла.

Ось і прикосмодромний ринок, я влетіла на дах першого торгового намету, намет впав. Якийсь чоловік голосно заверещав, жінки лаялись, аж вуха заклало. Переслідувачі заповнювали невеличку площу ринку, руйнували намети і знищували товар. Роздерши тканину намету, я підхопилась на лапи і помчала до