Й тобі я вдячний, так сказати,

За радість ту, що разом з небом

Мені несла подарувати.

Я не молю твого кохання,

Бо вже давно не вірю в рай,

І все ж пишу не для прощання,

Хоч і кажу тобі: «Прощай!»

Переплелась і грубість, й ніжність,

Немов з балконом виноград,

Бо там, де – ніжність, там і вірність,

Але не тим про вірність знать,

У кого вся краса – в бабетах,,

В високих шпильках-каблучках,

Бо я люблю такі сонети,

Де воля, простір і розмах.

Хочеться до тебе притулитись,

І тебе, як досі, обійнять,

Хочеться з тобою поділитись

Тим вогнем, що нікуди дівать.

Хочеться розслабитись порою

І поговорить в тіні дібров,

Або десь зайнятись тею… грою,

Що в народі названа «любов».

Бо у те, що ти казала, вірю,

Бо як раз я того й сам хотів,

Тільки від тих спогадів так гірко,

Ніби хтось полином напоїв.

Я тебе ні в чому не виную,

Ти – вогонь, а значить, щоб пекти,

Може б той вогонь і погасили,

Так пішла, петляючи сліди.

Дивно мені якось і журливо,

Боляче й не вірити людям.

Пропливають спогади, як диво,

А за ними швендяюсь і сам.

По полях, аби нарвати квітів,

Щоб тобі на згадку залишить

І тобою чарувати літо

Те, що солов’ями аж кишить.

І в твоїх очах ловить бажання,

Пити ніжність з губ, немов з троянд,

І не думать, що десь ходять муки,

Ніби по етапу арештант.

Так хотілось ні про що не думать,

Хоч про тебе я не забував,

Бо не міг залишить твої губи,

Аби їх хтось інший цілував.

Важко зрозуміть чиюсь тривогу,

А тим більш відчути на собі,

В час, як п’є веселка з річки воду,

Ніжить в полі квіти голубі.

А мені лишилась тільки злива,

Ніби десь прорвався неба край,

І біжать калюжі полохливі,

Все ж я не кажу тобі: «Прощай!».

Бо так хочу й хочу тебе бачить

Хоч деньок, хоч хвиленьку, хоч мить,

І хоч небо цілий тиждень плаче,

Я ж не плакать хочу, а – любить

Тебе.

За полем, за лісом,

Ой там, за горами,

Де зорі гуляють всю ніч,

Регочуть русалки патлаті з вітрами

І хлопців заманюють в ніч.

14.7.1969 р. – 19.7.1969 р

Наша добра й славна мати,

В день, коли Вам п’ятдесят,

Шлють вітання Вам столичне –

Ваша доця і Ваш зять.

Хай весна Вас щиро любить

І теплом своїм голубить!

І бажаєм многі літа,

Щоб було завжди вам літо,

Хай вам ручки не болять!

Ваша доця і ваш зять.

20.4.1976 р.

Ну і сум такий на серці,

Хоч ховайся в комиші,

Та куди втечеш, дружище,

Від своєї ти душі?

Життя людське незвідане,

Насичене грою,

А тому людина мусить

Думати порою

Що сказати, що робити,

З ким пожартувати,

З ким податися у Ялту,

А з ким – у Карпати.

25.4.1976 р.

Коли з мужем спать лягала,

Щось їй спати заважало,

А щоб спать не заважало,

Вона ноги розставляла.

28.3.1976 р.

Хочеш, щоб любили люди,

Не ховай від них ти груди,

Піднімай до неба ноги

І не зіб’єшся з дороги.

21.4.1976 р.

Я не знаю, де у світі краще –

На Кавказі, Ялті чи в Москві?

Може, комусь краще на Канарах?

А мені – у рідному селі.

Та, проте, не стану виясняти

Те чого не відав і не знав,

Та хотів би повногруду мати,

Тільки б мені Бог її послав.

Я не відав ще, яке те щастя,

Тільки відчував, що чарівне,

А тому й чекав свою я Настю,

Ту, що по сусідству в нас живе.

І Господь почув бажання Лева,

Адже в тій дівчині все те є.

Ось вона моя йде королева,

Й в пазусі, що я прохав – несе.

8.8.1988 р.

Якщо жінка чарівна,

То яка ще тре’ весна?

20.10.2010 р.

Як в колгоспі працювала,

– Ой, болить! – весь час кричала,

Як пішла в кооператив,

Хтось мов жінку підмінив.

Й «безнадійно» хвора жінка

Не кричить: – Болить печінка...

От, як жінку колектив

Хитрувати відучив.

25.11.1988 р.

Де пройду я – там школи з будинками

Строєм башенних кранів ідуть,

А за мною, неначе гірляндами,

Мами діточок в школу ведуть.

А за ними крокують бульвари –

Розмаїті, святкові, як май,

По яких в нас розгулюють дами

І коханих вигулюють в гай.

Все це зветься в нас – ленінським сяйвом,

Що веде до нових перемог,

Це нова наша віра і свято,

Як колись був для предків в нас Бог.

Та різниця між ними у тому,

Хай простять нас ті боги живі,

Які рай обіцяли на небі,

Ну а Ленін всім нам – на землі.

Ми лишаєм людям свою молодість

І тепло молодих своїх рук,

І крокуєм у вічність із гордістю,

Щоб сміявся дідусь і малюк.

Все це вказує: ми – довговічні,

Все це вказує: ми – хазяї,

Бо сміливо крокуємо в вічність,

Як космічні у вись кораблі.

12.12.1976 р.

Я б за норку й торбу сала

І сама будь-кому б стала…

7. 12. 1976 р.

Якщо відчув, що жадібним ти став,

То, значить, час вже твій настав...

Бо хто під себе все гребе,

Невдовзі так і знай – помре.

20.10.2010 р.

Проміняла жінка мужа

На коханця й «Волгу»,

Бо набридло їй додому

Добиратись довго.

Очерет, очерет

Та дубові діжки.

Чому жінка в вік космічний

Має човгать пішки?

12.12. 1976 р.

На будові я працюю,

Стелю кахель рачки,

За що маю в нагороду

Я одні болячки.

На будові я працюю –

Ні двора, ні хати,

Зате може хто як хоче

Мене