Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.

— Це дуже важливо! Дуже! — приклав до грудей руки Вітасик.

— Ну, кажіть уже, що там таке? — в очах діда Гордині спалахнув вогник.

— А ви не гніватиметесь? Скажете? — допитувався Женя.

— Це дуже, дуже важливо! Чесне слово! — повторив Вітасик.

— Та кажіть уже, не мучте, — усміхнувся дід

І та усмішка розв’язала Жені язик:

— Вчора зранку у вас тут із вашим гостем була суперечка… Через когось, кого ви побачили на сусідній ділянці біля залізобетонного блока… Скажіть, кого ви там побачили?..

— Це дуже важливо, — ще раз повторив, приклавши руки до грудей, Вітасик.

Дід Гординя враз спохмурнів, примружив на хлопців очі:

— А що таке? Чого ви питаєте?

— Ну… ну дуже треба, — теж приклав руки до грудей Женя.

— Кому? — свердлив поглядом хлопців дід.

— Ну… для… Для…

— Для міліції! — несподівано для самого себе випалив Вітасик.

— Що-о? — пополотнів дід. Якусь мить він не міг вимовити ні слова, потім вибухнув лайкою: — Геть! Ідіть, юні агенти, щоб я вас не бачив! Геть із моїх очей, нишпорки нещасні! — дід схопив вудочку і замахнувся.

Хлопці змушені були відступати.

— Не скажете? — вигукнув здаля Женя.

— Геть, кажу! Геть, щоб духу вашого не було! — люто затупотів ногами дід.

Вони відійшли за кущі.

— Чого він так розпалився? — винувато знизав плечима Вітасик.

— Просидів би ти двадцять років ні за що, — сказав Женя.

— Ну, я ж думав… я ж хотів, — виправдовувався Вітасик. — Хай трошки заспокоїться, ще спробуємо. Треба було йому зразу про злочин, про катастрофу…

— А якщо він сам має безпосереднє відношення до злочину?

— Чогось мені здається…

Хлопці почекали півгодини і знову наблизилися до діда Гордині.

— Дідусю, ви не кричіть, будь ласка, — якомога ніжнішим голосом почав Женя. — Ви нас не так зрозуміли. Ми ніякі не агенти. Просто готується якийсь злочин, можуть бути жертви…

— Ідіть звідси! Бо таки будуть жертви. Ідіть! — не відриваючи погляду від поплавців, гримнув дід. — Малі ви ще носа встромляти у злочини. І скажіть тим, хто вас послав, щоб вони самі приходили, а не пацанів підсилали.

— Ніхто нас не підсилав…

— Тоді не суньте носа у дорослі справи. Ідіть, не полохайте мені риби!

Було ясно, що дід нічого не скаже.

Сонце сіло, почало сутеніти. Треба було їхати додому. Що їх там дома чекало, один Бог знає.

Біля крамнички стояв автобус.

— До міста? — спитали вони в шофера, що визирав із кабіни.

— До міста.

— Скоро відправляєтесь?

— Зараз.

Хлопці перезирнулися.

— Давай?

— Давай.

Автобус був повнісінький. Стояли у проходах. Якийсь дядечко в окулярах, з борідкою, що сидів на передньому сидінні, тримав на руках величезну корзину з ягодами малини. Хлопці прилаштувалися біля нього.

Хлопці знали, що готується злочин, що може статися катастрофа, але де й коли — їм було невідомо.

Капітан Горбатюк, як ви пам’ятаєте, у це їх не втаємничував.

Коли автобус рушив, якийсь лисий кремезний дідуган, що стояв біля крамнички, прощально помахав рукою. Дядечко з малиною усміхнувся і теж помахав.

Розділ XXIII До катастрофи лишалося кілька секунд…

Зникнення хлопців виявилося лише після шостої години вечора, коли батьки повернулися з роботи.

Почали дзвонити один одному, передзвонили капітанові Горбатюку, капітанові Попенку і на роботу, й додому, але капітанів не було. Тож Григорій Тарасович і Василь Сергійович вирішили негайно їхати у Троянду та Завалійки.

А в цей час капітани стояли на узбіччі сьомого кілометру Південного шосе і монтували заднє колесо машини. Їм не пощастило: трапився на дорозі цвях. І, як це буває, переднє колесо його підняло, а заднє піймало — наштрикнулося. Довелося ставити «запаску». Але й «запаска» виявилася з діркою. І через кілометр знову довелося зупинитися. Становище ставало критичним. Вони були на восьмому кілометрі, до тринадцятого — п’ять. А до десятої вечора лишалося всього п’ятдесят хвилин.

Вони розраховували проїхати до тридцятого кілометра і там зупинити той заводський автобус з Троянди, що має бути на тринадцятому рівно о десятій вечора. Висадити пасажирів, зробити обшук, перевірити і супроводжувати автобус до самого міста.

І от через ті колеса могло статися непоправне…

— Голосуй! Зупиняй когось, — сказав капітан Попенко, — машину поки що доведеться кинути.

Та коли дуже треба попутку — це проблема. Особливо ввечері, коли вже стемніло. Та ще й на трасі, серед безлюддя. Капітани картали себе за те, що виїхали в цивільному. Навіть смугастий жезл, який захопив передбачливо Горбатюк, не діяв. Машини проскакували мимо, не зупиняючись. Злочинці теж користуються жезлами. Навіть іграшковими, купленими в «Дитячому світі».

Лишалося півгодини…

І все-таки їм пощастило.

Їхала міліцейська машина. З приміського району. Лейтенант із дружиною і сержант за кермом.

— Що таке? — суворо спитав лейтенант, опустивши скло.

— Виручайте, хлопці, поламались, а треба негайно, — капітан Горбатюк простягнув посвідчення.

— Сідайте, пане капітан, — зовсім іншим тоном сказав лейтенант і відчинив дверцята. — І ви теж, добродію…

По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.

— Ясно! Допоможемо! — рубонув повітря долонею лейтенант.

— Ви вже вибачте, але… — подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.

Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:

— Моя дружина службу знає! Як треба — і в рукопашну піде.

— Петю-у! Ну що ти! — сором’язливо затулилася рукою дружина.

— Жарт! — усміхнувся лейтенант. — Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина — це… міліцейська дружина.

От уже й тринадцятий кілометр.

Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п’ять десята. Він сказав:

— Давайте вийдем. А то ще проґавимо.

Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.

— Це добре, що ви у формі, — сказав Горбатюк. — А то ще й не зупинився б…

Обабіч шосе був ліс.

— Зупиниться, ніде не дінеться, — впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну «Волгу» і одну іномарку. Аж от з’явився автобус.

Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.

— З Троянди? — спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.

— Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.

— Пробачте… їдьте.

Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.

Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.