А пам'ять - закоротка, спогадати
Про речі, що в минулім потонули,
Хоч горе крушить і триває мука.
ALLA LUNA
O graziosa Luna, io mi rammento
che, or volge l’anno, sovra questo colle
io venia pien d’angoscia a rimirarti:
e tu pendevi allor su quella selva,
siccome or fai, che tutta la rischiari.
Ma nebuloso e tremulo dal pianto,
che mi sorgea sul ciglio, alle mie luci
il tuo volto apparia, ché travagliosa
era mia vita: ed è, né cangia stile,
o mia diletta Luna. E pur mi giova
la ricordanza, e il noverar l’etate
del mio dolore. Oh come grato occorre
nel tempo giovanil, quando ancor lungo
la speme e breve ha la memoria il corso,
il rimembrar delle passate cose,
ancor che triste, e che l’affanno duri!
До себе самого
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995
О серце стомлене, спочинеш ти
Навік. Омана вигасла остання,
Що в неї вірив я. По ній. I добре:
З оман усіх привабливих не тільки
Надія вмерла - вмерло і бажання.
Спокою! Досить билось ти. Ніщо
Не варт твоїх ударів, і не гідна
Зітхань земля. Гірким
І прикрим є життя,
Не іншим, і сміття
Наш світ. Стихай. Відбудь
Востаннє розпач. Тільки умирання -
I поза ним дарів ніяких інших
Нам доля не дала. I я гордую
Тобою, о природо, люта сило,
Що на погибель всім пануєш тайно,
Всемарносте безмежна!
A SE STESSO
Or poserai per sempre,
stanco mio cor. Perí l’inganno estremo,
ch’eterno io mi credei. Perí. Ben sento,
in noi di cari inganni,
non che la speme, il desiderio è spento.
Posa per sempre. Assai
palpitasti. Non val cosa nessuna
i moti tuoi, né di sospiri è degna
la terra. Amaro e noia
la vita, altro mai nulla; e fango è il mondo.
T’acqueta omai. Dispera
l’ultima volta. Al gener nostro il fato
non donò che il morire. Omai disprezza
te, la natura, il brutto
poter che, ascoso, a comun danno impera,
e l’infinita vanitá del tutto.
До Сильвії
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995
Чи, Сильвіє, спогадуєш ти ще
Своє життя погасле,
Коли краса сіяла
В твоїх очах, радіючих і бистрих,
I на пороги зрілості своєї
Обачно ти ступала?
Лунали у кімнатах
I по садах, тишинами пойнятих,
Твої пісні всякчасні,
Коли, при хатній ти роботі, пильна,
Сиділа - і раділа мрії власній
Про дні майбутні, золоті і щасні.
Так день минав твій. Травень був надворі,
I травень плив пахуче і квітчасто.
I залишав я часто
Науку милу і поважні книги,
Яким я молодість віддав і часть
Себе самого кращу - і з балкона
Я прислухався до твоїх пісень,
До їх живого звуку,
I зір скеровував на бистру руку,
Що полотно старанно вишивала.
Погожі небеса я споглядав,
Сади і вулиці, всі в сонці, море
I мрійні, дальні гори.
Язик не скаже людський,
Що в серці відчував я.
О Сильвіє, які солодкі мислі,
Які були солодкі сподівання,
Як легко вірилося в існування
I в долю людську нам!
І як згадаю я про все колишнє,
Мене чуття гнітить
Гірке і безпотішне,
I давнє горе знов мене болить.
Чому, чому, природо,
Не держишся того, що обіцяєш?
Чому дітей своїх
Обманюєш так тяжко?
Зима ще не прибила трав блідих,
Як, здолана сухотами, померла
Ти, ніжна. Цвіту юності своєї
Не зріла ти; тебе
Не приголубила хвала утішна
Тут - чорним кучерям твоїм, а там -
Твоїм невинним люблячим очам,
I з подругами ти не говорила
У свято про кохання.
Тож і моє вповання,
Солодке, згасло; доля і мені
Відмовила в дарах,
Належних рокам молодим. Як сталось,
Що відійшла, що відійти могла ти,
О люба подруго моєї юні,
Моя, сльозами зрошена, надіє!
І що цей світ? Що мають означати
Любов і радість, вчинки і події,
Що ми про них так часто розмовляли?
І це є жереб людський?
Розкрився справжній зміст його - і ти
Упала, бідна,- і здаля рукою
Показуєш мені на смерть холодну
З могилою нагою.
A SILVIA
Silvia, rimembri ancora
quel tempo della tua vita mortale,
quando beltá splendea
negli occhi tuoi ridenti e fuggitivi,
e tu, lieta e pensosa, il limitare
di gioventú salivi?
Sonavan le quiete
stanze, e le vie dintorno,
al tuo perpetuo canto,
allor che all’opre femminili intenta
sedevi, assai contenta
di quel vago avvenir che in mente avevi.
Era il maggio odoroso: e tu solevi
cosí menare il giorno.
Io, gli studi leggiadri
talor lasciando e le sudate carte,
ove il tempo mio primo
e di me si spendea la miglior parte,
d’in su i veroni del paterno ostello
porgea gli orecchi al suon della tua voce,
ed alla man veloce
che percorrea la faticosa tela.
Mirava il ciel sereno,
le vie dorate e gli orti,
e quinci il mar da lungi, e quindi il monte.
Lingua mortal non dice
quel ch’io sentiva in seno.
Che pensieri soavi,
che speranze, che cori, o Silvia mia!
Quale allor ci apparia
la vita umana e il fato!
Quando sovviemmi di cotanta speme,
un affetto mi preme
acerbo e sconsolato,
e tornami a doler di mia sventura.
O natura, o natura,
perché non rendi poi
quel che prometti allor? perché di tanto
inganni i figli tuoi?
Tu, pria che l’erbe inaridisse il verno,
da chiuso morbo combattuta e vinta,
perivi, o tenerella. E non vedevi
il fior degli anni tuoi;
non ti molceva il core
la dolce lode or delle negre chiome,
or degli sguardi innamorati e schivi;
né teco le compagne ai dí festivi
ragionavan d’amore.
Anche pería fra poco
la speranza mia dolce: agli anni miei
anche negâro i fati
la giovanezza. Ahi, come,
come passata sei,
cara compagna dell’etá mia nova,
mia lacrimata speme!
questo è quel mondo? questi
i diletti, l’amor, l’opre, gli eventi,
onde cotanto ragionammo insieme?
questa la sorte dell’umane genti?
All’apparir del vero
tu, misera, cadesti: e con la mano
la fredda morte ed una tomba ignuda
mostravi di lontano.