ненавиділа одного чоловіка. Прагла його смерти в тяжких муках. А тому глибоко в душі прагла навіть землетрусу. В якомусь розумінні саме вона його спричинила. Той чоловік перетворив її душу й тіло на камінь. Попелясті мавпи в далеких горах мовчки дивилися на неї так, ніби хотіли сказати: «Докторе, в певному розумінні життя та смерть рівноцінні».
Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто. — Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона. — Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші. — Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави? — З радістю вип’ю разом з вами. Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала: — Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною… Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою. — Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда. Сацукі втихла й заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула. — Докторе, чекайте того сну, — лагідно промовляв водій. — Зараз вам потрібне терпіння. А слова викиньте. Слова стають камінням. Він дотягся до її руки і легко взяв у свою долоню. Рука Сацукі здалася йому на диво гладенькою й молодою, наче захищеною якнайкращою рукавичкою. Сацукі розплющила очі й глянула на водія. Він відпустив її руку і зчепив під столом пальці. — Мій хазяїн-норвежець народився в Лапландії, — розповідав водій. — Як вам, мабуть, відомо, Лапландія — найпівнічніша околиця Норвегії. Там, недалеко від Північного полюсу, водиться багато оленів. Улітку ночей не буває, а взимку — сонця. Напевне, втікаючи від такої холоднечі, він і приїхав до Таїланду. Бо тут, можна сказати, все навпаки, еге ж? Полюбив цю країну й вирішив поховати тут свої кості. Однак до самої смерти тужив за містечком у Лапландії, де народився. Часто розповідав мені про нього. Та незважаючи на це, впродовж тридцяти трьох років ні разу не повертавсь до Норвегії. Напевне, з якихось особливих причин. І він носив у собі камінь. Водій узяв чашку й сьорбнув кави. Потім уважно, без стуку, поставив чашку знову на тарілку. — Одного разу він розповів мені про білих ведмедів. Про те, які ці звірі самотні. Вони паруються лише раз на рік. Один-однісінький раз. У їхньому світі немає подружнього життя. У цій холодній пустелі самець і самиця випадково зустрічаються. А після недовгого парування самець тікає подалі від самиці, як навіжений, наче чогось боїться. Буквально — тікає стрімголов, не озираючись. Потім цілий рік живе в самотині. Спілкування між білими ведмедями немає. Як і душевної близькости. Ось таке їхнє життя. Принаймні якщо вірити словам мого хазяїна. — Справді дивовижна притча, — сказала Сацукі. — Так-таки, дивовижна, — погодився водій. — Я тоді запитав хазяїна: «Ну, скажіть, для чого, власне, живуть білі ведмеді?». А той, усміхаючись так, наче збагнув мій намір, відповів запитанням: «А скажи мені, Німітто, для чого, власне, живемо ми?» Літак відірвався від землі, й незабаром згас сигнал про необхідність пристебнути прив’язні ремені. «Й ось я знову повертаюся до Японії», — подумала Сацукі. Вона спробувала уявити собі своє майбутнє, але тільки на мить. Недарма Німітто казав, що слова стають камінням. Сацукі добре вмостилась у кріслі й заплющила очі. Їй пригадалася блакить неба, яку вона бачила, горілиць плаваючи в басейні. Пригадалася мелодія «Квітневого спогаду» у виконанні Ерла Ґарнера. «Спробую поспати, — вирішила Сацукі. — Тільки подрімаю». І чекала, коли прийде сон.
Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто. — Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона. — Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші. — Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави? — З радістю вип’ю разом з вами. Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала: — Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною… Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою. — Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда. Сацукі втихла й заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула. — Докторе, чекайте того сну, — лагідно промовляв водій. — Зараз вам потрібне терпіння. А слова викиньте. Слова стають камінням. Він дотягся до її руки і легко взяв у свою долоню. Рука Сацукі здалася йому на диво гладенькою й молодою, наче захищеною якнайкращою рукавичкою. Сацукі розплющила очі й глянула на водія. Він відпустив її руку і зчепив під столом пальці. — Мій хазяїн-норвежець народився в Лапландії, — розповідав водій. — Як вам, мабуть, відомо, Лапландія — найпівнічніша околиця Норвегії. Там, недалеко від Північного полюсу, водиться багато оленів. Улітку ночей не буває, а взимку — сонця. Напевне, втікаючи від такої холоднечі, він і приїхав до Таїланду. Бо тут, можна сказати, все навпаки, еге ж? Полюбив цю країну й вирішив поховати тут свої кості. Однак до самої смерти тужив за містечком у Лапландії, де народився. Часто розповідав мені про нього. Та незважаючи на це, впродовж тридцяти трьох років ні разу не повертавсь до Норвегії. Напевне, з якихось особливих причин. І він носив у собі камінь. Водій узяв чашку й сьорбнув кави. Потім уважно, без стуку, поставив чашку знову на тарілку. — Одного разу він розповів мені про білих ведмедів. Про те, які ці звірі самотні. Вони паруються лише раз на рік. Один-однісінький раз. У їхньому світі немає подружнього життя. У цій холодній пустелі самець і самиця випадково зустрічаються. А після недовгого парування самець тікає подалі від самиці, як навіжений, наче чогось боїться. Буквально — тікає стрімголов, не озираючись. Потім цілий рік живе в самотині. Спілкування між білими ведмедями немає. Як і душевної близькости. Ось таке їхнє життя. Принаймні якщо вірити словам мого хазяїна. — Справді дивовижна притча, — сказала Сацукі. — Так-таки, дивовижна, — погодився водій. — Я тоді запитав хазяїна: «Ну, скажіть, для чого, власне, живуть білі ведмеді?». А той, усміхаючись так, наче збагнув мій намір, відповів запитанням: «А скажи мені, Німітто, для чого, власне, живемо ми?» Літак відірвався від землі, й незабаром згас сигнал про необхідність пристебнути прив’язні ремені. «Й ось я знову повертаюся до Японії», — подумала Сацукі. Вона спробувала уявити собі своє майбутнє, але тільки на мить. Недарма Німітто казав, що слова стають камінням. Сацукі добре вмостилась у кріслі й заплющила очі. Їй пригадалася блакить неба, яку вона бачила, горілиць плаваючи в басейні. Пригадалася мелодія «Квітневого спогаду» у виконанні Ерла Ґарнера. «Спробую поспати, — вирішила Сацукі. — Тільки подрімаю». І чекала, коли прийде сон.