несамохіть стулив губи, приховуючи свою ваду.

— Ви що, підозрюєте мене? Та чого б я вдавався до такого звірства.

— Ми не маємо доказів, що це зробили ви. Але знаємо про іскру, яка могла викликати пожежу — дріб'язкову суперечку. Тепер зрозумілий і мотив: вам відомо, що професор відписав вам цей будинок, аби ви оселилися в ньому з нареченою?

— Звідки ви це взяли?

— З професорового заповіту. Знайшли в нічному столику. — Комісар довірчо поцікавився. — То як, захазяйнуєте тут?

— Ніколи в житті! Після того, що сталося…

— Після того, що сталося? — В голосі комісара знову прокинулося зацікавлення. — Ви ж начебто не знали, що сталося.

— Ви ж самі розповіли…

— Чому ви не хочете переїздити сюди?

— Насамперед через пацюка. Не хочу жити з пацюком. Раніше я ще сумнівався, що він є. А тепер знаю достеменно.

— У будинку нема ні пацюків, ні будь-яких інших тварин. Наш капрал, визнаний фахівець — він працював у солідних закладах по боротьбі з гризунами — перевірив увесь будинок, кожну кімнату, кожен сантиметр. Але нічого не знайшов.

— Нічого?

— Нічогісінько. А що я знайшов відповіді на «чому» і «як» (поки припущення), то мушу взнати про алібі у підозрюваного.

— Тепер уже я не збагну, про що йдеться.

— Тож я вас запитую: де ви були вчора вночі?

— А де я міг бути? В нареченої.

5. Одного ранку, через деякий час

Вони саме розставляли свій нехитрий скарб по кімнатах і шафах, коли постукали в двері. То був Бальдасарре. Трохи злякано, Ругероні спитав:

— Що вас привело сюди, комісаре?

Бальдасарре глянув спершу на дівчину, тоді перевів погляд на співрозмовника. Пильний, але привітний погляд.

– Єдине бажання поновити добросусідські стосунки, які я колись, на жаль, мусив порвати через службові причини.

З удаваною незворушністю Ругероні докинув: ^[7]

– І навіть запідозрили одного із своїх добрих сусідів…

— Та коли дізнався, що його алібі засвідчує високопорядна сеньйорита, а тепер — сеньйора Маріса, то сказав собі — підозри безглузді. І відразу спрямував увагу на ринкового рознощика, без твердого алібі. А тому й піддатливішого, набагато піддатливішого. Проте все даремно. То були прикрі години. Я людина старого гарту. Зізнаюся між нами, що без допитів з тортурами я ніби зв'язаний по руках. Отож зрозумів, що за таких обставин вибору в мене немає. Єдиним прийнятним кроком лишалася відставка.

– І ви пішли у відставку?

— Так. Тож відтепер я не комісар, а просто Бальдасарре. До речі, хочу повідомити, що я тепер власник ринку, а тому вбачаю у вас не лише друзів, а й клієнтів. Власне, ніяких змін ви не відчуєте — рознощик лишився той самий. Я вже казав, що дещо старомодний, бо прив'язаний до людей і до звичок. Не визнаю змін.

— Може, чашечку кави? — запропонував Ругероні.

— Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?

— Дуже.

– І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?

— У чому? — здивувалася Маріса.

— Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.

— Не всі ж пацюки — мої,— пожартував Ругероні.

— Перехрестися, — докинула Маріса.

— Мертвий собака не вкусить, — заспокоїв комісар.

Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння…

ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ

Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої — пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.

Пригадую свій перший візит до лікаря.

— Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли, — заявив він. — Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.

Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.

— Невиліковність? — перепитав лікар. — Не обов'язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.

— Тобто остаточного одужання? ^[8]

— Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися, — міркував я, — з'явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.

Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку — біологію — як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:

— Я навіть не відаю, що таке анаболізм.

— Всі живі істоти знають три періоди, — пояснила Данієла. — Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і