високою.

Учитаймось лишень пильніше в рядки Геродотових «Муз», і ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співвідносності продуктивних сил і виробничих відносин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство скіфів-орачів, бо ж сам Геродот каже — й ніхто не тяг його за язик казати саме таке: «Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». А це може означати лише одне: що хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, очевидно, й класове.

І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а «дикими данайцями», які тільки й уміли — що служити в допоміжному війську найманих пращників найдавніших династій фараонів.

Рівень культури та соціального розвитку античної Русі підтверджують й археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II–III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високо-розвиненою промисловістю ремісників існувала й широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятій багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.

Звідси, очевидно, слід зробити і єдино можливий логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось городищ або селищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам уже феодального суспільства.

Таким містом був принаймні в I–III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіс Птолемея, а може, й Басілея Геродота. І якщо французи нещодавно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадував серед переможених ним якесь плем'я паризієнів, а сам Париж засновано 500 років потому, — то ми мусимо взяти за рік народження нашого Києва принаймі той рік V століття до нової ери, коли Геродот відвідав Україну, хоча «столиця скіфів Басілея» вже давно існувала до часів Геродота.

Київ стояв над Дніпром, і стояв з незапам'ятних віків. І не обов'язково шукати слідів його саме там, де він був у часи Володимира та Ярослава, бо кожна епоха мала свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському районі Оболонь: вони відкрили поселення II ст. до н. е. — II ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, подовжуючи біографію Києва в глиб античних часів.

Історія наша повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше — затемненими. Й цей справедливий докір, — як казав О. Вельтман, російський письменний минулого сторіччя, може, не досить озброєний археологічними матеріалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналітика, — лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли старанність, доброчесність та прагнення об'єктивності, що існували раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень та хронік, замінюватись невігласькими перекручуваннями, описками та свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій та прийшлих народів-завойовників.

І наш святий першообов'язок вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручувань зерна правди — як би це не важко й на перший погляд безнадійно не здавалось.