заправлений зеленню та часником, саме те, що треба. Я озирнувся навкруги, підійшов до полиці з хлібом та відламав собі добрячу скоринку. Війна війною, а обід за розкладом, та й, врешті-решт, ефективність праці ситої людини більша, чим голодної. Смалець ліг зверху густим шаром, я облизав ложку.

— Хочеш хліба?

— Чого? — дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.

Я закинув в рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…

— Стоп!

Від мого вигуку Соломинка здригнулася.

— Що з вами?

Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!

Соломинка дивилася на мене, немов на божевільного.

— Що сталося?

Я вхопив її за плечі, несила стримати радощів.

— Пам’ятаєш дартс?

— Який?

— Ну, вчора в дартс грали.

— А ви, власне, звідки…

— Там теж присоски, розумієш? І якщо їх намастити салом, вони не липнуть, розумієш?

Здається, вона почала метикувати.

— Зачекайте, а як ми зможемо усіх їх намастити?

— Господи, та не їх. Ми самі намастимося, це ж елементарно!

Соломинка дивилася на мене широко розкритими очима.

— Роздягайся! — скомандував я.

— Навіщо?

— Господи, ну що тут складного? Одяг на тобі — це зачіпка, до одягу присоска приклеїться, а якщо ми роздягнемося голі та обмастимося салом… — і тільки тут я зметикував, яку власне пропозицію роблю молодій дівчині. — Ой, пробач. Я не подумав… тобто не хотів… тобто я сам якось уже.

— А оце дзуськи!

Я підняв очі. Соломинка почервоніла, від чого стала іще привабливішою.

— Теж мені сам! Нікуди ти сам не підеш! Я з тобою! — вона уперла руки в боки, і я зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

Роздягалися ми по різні боки плити. Соломинка попросила не дивитися на неї, і я, як міг, виконував це прохання. Банку зі смальцем поставили посередині, наші руки раз по разі зустрічалися в ній, і дівчина навіть не відсмикувала свою долоньку.

З яким задоволенням я позбувся свого маскараду — на підлогу полетіли окуляри, за ними борідка, бакенбарди, ватяні штани. Я мастився смальцем ретельно, аби не пропустити жодної ділянки, і краєм ока слідкував за Соломинкою — щоб у неї теж не залишилося незмащених шматочків.

— Спину, — сказав я.

— Що? — вона не підняла очей.

— Спину тобі намащу.

— Та я якось.

— Припини. Це питання життя та смерті.

У першу чергу Соломія була бійцем, принаймні зараз, а тому зрозуміла мене правильно. Але в другу вона лишалася дівчиною, а тому сказала:

— Ну добре. Тільки не дивися.

Прохання виглядало досить дивним, хоч жінки — відомі майстри дивних прохань. Я обійшов плиту, зачерпнув рукою смалець і почав ретельно втирати його в дівочу шкіру. Втирав і милувався, наскільки приємною на дотик була ця спина. Коли мої руки спустилися до талії, дівчина здригнулася і зауважила:

— Далі я сама.

— Бога ради. А мене намастиш?

— Авжеж.

Вона обернулася і одразу підняла очі, бо я відвернутися іще не встиг.

— Перепро…

Слова застрягли у неї в горлі.

— Ти?

Я засміявся. Настільки щирим було це здивування. Вона розглядала підлогу, де валялися рештки мого гриму.

— Так ти знав? Ти спеціально прийшов, аби мене обдурити?

— Чому обдурити? Просто зробити сюрприз.

— Нічого собі сюрприз, — сказала Соломинка. — Добре, ми спочатку врятуємо заручників, а потім розберемося.

Скажу вам чесно, це було видовище! Уявіть собі — ми, голі, немов турецькі святі, влітаємо в розчахнуті двері спорткомплексу з двох боків одночасно. Та не просто влітаємо — поруч із кожним на візочку велетенський казан з розтопленим смальцем. Це була моя ідея — в ресторані готувався бучний фуршет, тому сала було навалом. Отже, наступної миті ми перекидаємо свої казани, і їх вміст тече сходами донизу, туди, де гніздяться спрути. А ми, відрізавши таким чином відступ ворогу, кидаємося в атаку через сусідні проходи. Ет, чорт забирай, так весело я ніколи не бився! Мацаки прибульців виявилися абсолютно безсилими проти нашого сала. Скільки разів вони обплітали мені ноги, намагалися схопити за поперек, але завжди безпорадно ковзали. Більше за те — спрути, що трапили на жирну підлогу, взагалі втратили здатність пересуватися. Це нагадувало балет корів на льоду.

— Гей, хлопці! — гукнув я Ляхові та Мустафі, що звільнилися тим часом від своїх охоронців, бо річка смальцю залила весь прохід. І хлопцям не довелося двічі повторювати — вони вже заходилися зв’язувати терористам мацаки морськими вузлами, аби жоден не втік.

З іншого боку Соломинка пролітала поміж ворогами, немов відьма, залишаючи за собою розпач і паніку. Хтось із нападників спробував схопити її за коси, але і тут впіймав облизня: ретельно мажучись перед боєм, ми не пропустили жодної клітинки.

Коротше кажучи, це був повний тріумф. За якихось п’ять хвилин пихаті терористи перетворилися на жалюгідні оберемки плоті, які охоронці та добровольці з публіки перекидали на сцену, наче мішки з картоплею. Ми із Солохою ловили найбільш спритних, макали їх у смалець і передавали далі.

Дівчина розчервонілася, груди її ходили ходором, шкіра блищала. Я несамохіть замилувався цією картиною і ледь не пропустив одного втікача, що заховався в темному кутку.

— Ззаду! — крикнула Соломинка, і наступної миті великий сірий мацак обплів мені горло.

У будь-якому іншому випадку цей захват коштував би мені життя. Але зараз я тільки напружив м’язи шиї, аби не задихнутися, а наступної секунди уже вислизнув, немов шматок мила, а точніше, сала. Цього нахабу я особисто зв’язав його власними мацаками навхрест, неначе бандероль.

Соломинка підійшла до мене. На полі бою догоряли останні сутички. Спрути відмахувалися своїми довгими ногами, намагаючись не підпустити до себе, а волонтери з публіки, яких надихнув наш приклад, поливали їх смальцем.

Так, це була повна і остаточна перемога. Ми подивилися одне на одного, задоволені зробленою роботою. Я простягнув руку, обійняв Соломинку за стан і притягнув до себе.

Із цих обіймів вона не стала вислизати.

Ми сиділи на кухні і розмовляли. Після того що відбулося в Палаці Спорту, я забрав Соломинку до себе — зрозуміло, щойно зміг врятувати від журналістів. Бо ця публіка виявилася чіпкішою за спрутів з Бетельгейзе. До того ж, мені довелося зберігати інкогніто через секретність нашої Служби, а отже, вся