золота, замість чотирьох у нього п’ять ніг, крила зверх лопаток стирчать.
— Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не є. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай!
Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!..
— Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.
Той просить:
— Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю…
— Не відпущу, мусиш тут загинути. Ай-бо наперед вип’ємо вина за твої гріхи.
Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п’є, а Йван просить:
— Відпусти мене.
— Не відпущу. Тепер вип’ємо за мої гріхи. — І знову налляв собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп’янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.
Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»
Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці.
— Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!
Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.
— Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван татоша.
— Но, куди йдемо?
— Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю.
— Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб’ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун…
Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря, й, коли п’ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся.
Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.
Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.
Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!
— Но, можемо спокійно вертатися, — каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.
Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:
— Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.
— Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.
— Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, — тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…
— Ні! Тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла…
Іван зайшов у палац і каже принцезні:
— Можемо збиратися додому. Вільна путь!
Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а надворі повно крові.
— Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!
— Понесу!
Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…»
Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі.
— Ліпше було б зі змієм помиритися, — каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними — дурк! — з’явився кінь.
— Чого журишся, мій газдо?
— Тяжке діло вибратися звідси…
— Не журися! Готові обоє?
— Готові…
— Тоді сідайте на мене! Сіли на коня. Татош каже:
— Зажмуріться!
Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.
Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.
— Розплющіть очі й розгляньтеся…
Відкрили очі, бачать — вони у нянька серед двору! А тут багато людей. Всі засмучені.
— Що сталося?
— Цар на смерті!
Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить — одна нога в могилі…
А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров’я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.
— Як ти тут опинилася?
Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:
— Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Ай-бо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником
Загнав за гудаками. З’явилися цигани, й почалася велика гостина.
Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер…
Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій: — Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш! Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері: — Дивись, — каже, — мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала. А матері того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.» А вона, бідна, вже тільки плаче. Що дальше — баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові: — Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з’їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити, — нехай пропада. Дід довго одказувався: жаль було йому дочки, — та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану. — Збирайся ж, дочко, та й ходім, — каже дід. А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі. — Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пшеничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало. Забрала вона ті харчі,
Кобиляча голова
Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій: — Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш! Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері: — Дивись, — каже, — мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала. А матері того й треба — напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.» А вона, бідна, вже тільки плаче. Що дальше — баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові: — Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з’їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити, — нехай пропада. Дід довго одказувався: жаль було йому дочки, — та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану. — Збирайся ж, дочко, та й ходім, — каже дід. А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі. — Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пшеничне — галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало. Забрала вона ті харчі,