Раблюкові руку, намагаючись не дихати на нього пивним запахом, та враз засміявся й признався щиро — Оце вперше в житті у вашому місті снідав раками з пивом. У Києві про раків уже забули, а у вас, виявляється, ще не всіх виловили…

Настороженість одразу збігла з Раблюкового лиця.

— А, пиво?! — усміхнувся радо. — На нашому маленькому заводику варять таке, що у великих містах і не нюхали.

«Ото ж то, — подумав Роман Панасович. — В одному місті пиво, в другому — якісь, незвичайні цукерки місцевого виробництва чи копчені лящі, що вважаються в столиці дефіцитом. Ну, що ж, кожному своє Якби в Желехові не варили такого пива, чим би він міг похвалитися?»

— Пиво й справді смачне, — охоче згодився й ковзнув поглядом по паперах, розкладених на столі. Але й це не випало з уваги Раблюка. Підполковник поклав на стіл звичайну картонну теку, нарешті сів і мовив:

— Тут наслідки нашої вчорашньої роботи. — Він витяг із теки аркуш паперу. — Вчора ввечері я особисто розмовляв із директором заготконтори. Він твердить, що днів десять тому Прусь посварився із своїм підлеглим — майстром Галицьким. Вони зачинилися на складі й довго сперечалися. Про що — дізнатись не вдалося. Навіть комірниця, жінка цікава й балакуча, нічого не вивідала. А якщо вже й жінка не вивідала…

Козюренко розуміюче всміхнувся.

— Коли вони виходили із складу, — розповідав підполковник, — комірниця тільки почула, як Галицький роздратовано кинув Прусю: «Я не дозволю залазити до себе в кишеню!»

— Ну-ну, цікаво… — промимрив Роман Панасович.

Цього було досить, щоб підбадьорити Раблюка. В його голосі залунали переможні нотки:

— Директор заготконтори свідчить, що в останні дні в Пруся погіршилися стосунки з Галицьким, хоч раніше вони були друзі — водою не розлити… — Підполковник замовк, чекаючи, мабуть, Козюренкового коментаря, та Роман Панасович нічого не сказав. — Власне, про заготконтору все…

Козюренко зрозумів, що це був найголовніший козир начальника міліції.

— Друге, — вів далі Раблюк. — Наш дільничний інспектор опитав сусідів Пруся. Більшість твердять, що Прусь і його сусіда по садибі Якубовський мало не щодня лаялися з усякого приводу. Кури Якубовського погребуться на грядках у Пруся, і вже зчинилася неймовірна сварка. А то почали сваритись через якусь сливу… Якубовський погрожував, що вб'є Пруся…

— Вб'є Пруся… — машинально повторив Роман Панасович.

— Ви вважаєте? — аж перегнувся через стіл Раблюк.

— Ні… ні… Розповідайте далі, будь ласка… До речі, ваші працівники допитували Якубовського?

— Він був понятим, коли попередньо оглядали будинок убитого. Звісно, його розпитували, чи не помітив чогось підозрілого. Каже — ні… Можливо, ми тут припустились помилки, та що вдієш…

— Нічого… — Козюренку сподобалося, що Раблюк сказав «ми» — не викручувався, не валив на слідчого карного розшуку, який виїжджав на місце злочину.

— Як твердять судмедексперти, вбили Пруся між одинадцятою і дванадцятою ночі. Вранці вісімнадцятого травня його бачили коло заготконтори з якимсь громадянином. Потім вони разом обідали в чайній. Розумієте, — осміхнувся чомусь винувато, — містечко в нас невеличке, і свіжа людина впадає в очі.

— Прикмети? — Роман Панасович ледь ворухнувся в кріслі — повідомлення зацікавило його.

Підполковник мовив швидко:

— Літній чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше