- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »
1
Найкраще у світі — не спати, коли знаєш: усі навколо давно поснули. Спить мама — підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне, бачить у сні, що вона — дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить, усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення. І хоч вона холодна — хто ж вам топитиме у травні! — Корнелій тулиться до неї і лагідно муркоче. Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба — нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту. Я підходжу до вікна, розчиняю його — і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня — і сміливо зіскакую вниз, на траву. На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!.. Я міцно стуляю повіки й шепочу:Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
Ми були самі на все небо. Та й звісно — птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах — і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило. Так що лише зірки бриніли навколо нас. І це зоряне мереживо манило нас, кликало — летіть! І ми летіли! — Здорово! — пошепки мовив Ігор. — Здорово! — погодився я, і ми наддали швидкості. Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.
«Невже Наталка?» — подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми. Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати. — З першим польотом тебе! — привітався я. — З теплою ніччю! — додав Ігор. — Ой хлопчики! — зраділа Наталка. — І ви — теж? — А ти гадала, ми гірші? — посміхнувся Ігор. — Давай приєднуйся — гайнемо до нашої липи! Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа — наша липа! — Може, сядемо? — запропонувала Наталка. — Сьогодні не треба, — заперечив Ігор. — Давайте краще до Дніпра. — До Дніпра, до Дніпра! — відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври. Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом! Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин. Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі «Москва». Аж ось — лавра, а попід нею — чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори… — Хлопчики, — озвалася раптом Наталка. — Час вертати. І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає! Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках. Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко. «Не розучився за зиму!» — подумав задоволене, зручно вмостився в постелі, накрився з головою, солодко потягнувся — аж кістки захрумтіли! — й відразу ж заснув…
2
Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не додивився квітчастий травневий сон. І взагалі — чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла. — Вставай, валяко! Школу проспиш! — почув над собою, відкрив очі — і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою ковдру? Я востаннє позіхнув, солодко потягнувся і — раз! — хутко скочив на підлогу. — Доброго ранку, мамочко! — Ранок! — засміялася мама. — Та вже день скоро — чверть на дев'яту. — Ой! — заквапився я. — Ще спізнюся! — І майже скотився вниз по східцях — умиватися. Я ще не сказав, що живу на другому поверсі, у кімнатці під- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »