наївного запалу неофітів, можемо бачити і в сьогоднішній Україні – зокрема, у численних біографічних есе та шкіцах з козацької історії.

Інша доля судилася елітаристським поглядам Липинського, які збіглися з предметом одного з центральних зацікавлень історіографії XX століття – елітами та їх роллю в постійних змінах суспільних структур (що, власне, і можна метафорично окреслити як "рух історії"). Ідеї, вперше проголошені Липинським, стали певною мірою стимулом для більшості зарубіжних праць з української історії XVII – XVIII ст., написаних в останні десятиліття, у тому числі таких фундаментальних, як книги Джорджа Гаєцького, Френка Сисина, Зенона Когута, Ореста Субтельного.

Врешті, новітній зарубіжній україніці належить пріоритет і в розробці на українському матеріалі ще однієї з фундаментальних проблем історіографії XX ст. – історії ідей та світоглядних стереотипів, що визначали поведінку людей минулого. Тут не місце для детального огляду праць такого змісту, тож адресую зацікавленого читача до переліку літератури, де є відповідні посилання на книги та статті Степана Величенка, Анджея Камінського, Зенона Когута, Омеляна Пріцака, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Ігоря Шевченка та ін.

Не секрет, що саме згадані зарубіжні праці стали своєрідною інтелектуальною підтримкою для автора цього нарису, оскільки досі тільки вони, розробляючи конкретні сюжети української історії, зуміли відсторонитися і від світоглядних анахронізмів (як "народництво" чи "державництво"), і від погляду на історичну науку як сурогат громадянського служіння. У цих же працях ми можемо (знову таки на українському матеріалі вперше) побачити спробу реалізації основоположної вимоги новітніх історичних досліджень – відмови від перенесення на дотеперішні часи стереотипів та понять, властивих мисленню нашої доби, а також намагання з'ясувати внутрішній механізм поведінки людей іншої культури.

Що ж до загальних концептуальних настанов цього нарису, то автор не переслідував честолюбної мети "перевернути" дотеперішні уявлення про історію України, та й навряд чи нині таке б вдалося. Подібна спроба стане гіпотетично можливою лише після заповнення тих лакун, які досі або зовсім не вивчені, або ж їх проблематика оповита застарілими, фальсифікованими чи надто "патріотичними" уявленнями. Скажімо, сюди можна віднести мало досліджені в старій і спримітивізовані в новій, радянській історіографії такі глобальні проблеми, як історія селянства і ширше – села, урбанізаційні процеси, аналіз економіки під кутом зору широких "геоструктур" Броделя, заповнення усіх білих плям в історії еліт тощо (у тексті нарису читач нераз натрапить на підкреслення того, що певний сюжет належить до невивчених). Відтак, поява нової синтези, яка б відповідала вимогам науки XX ст. – справа майбутнього. Мета автора цього нарису була скромнішою – звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографи на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна "скаже" правду про себе нашому сучасникові. Маю на увазі передовсім спробу звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана "людським матеріалом", реалізує себе лише через конкретні – завжди різні в часі й просторі – вчинки людей. Тому спеціальна увага в цьому нарисі буде надана людині – колу її прав і обов'язків, способам (і причинам) групування в колективи, стереотипам поведінки та механізмові оновлення останніх у моменти зміни ціннісних орієнтацій, усталеним уявленням про справедливу владу і особистий обов'язок, про морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до "своїх" і "чужих" тощо. На більш загальному рівні, відмовившись від звичних історіографічних образів "сусіда-загарбника", "підступного єзуїта" чи свого "запроданця", автор спробував пояснити ряд кризових смуг в історії України через призму глибинних внутрішніх перемін у згаданій системі стереотипних цінностей.

Інший аспект, який притягав особливу увагу автора, стосується наповнення конкретним змістом нині загальнопоширеного погляду на Україну як цивілізаційне перехрестя між Сходом і Заходом. Відтак у нарисі читач знайде спробу простежити реальні прикмети "пограничності" української культури – у сфері легітимних інституцій і правових уявлень, в ділянці релігійного життя, у колі символів та ідей, що живили суспільне буття, в інтелектуальних, освітніх чи мистецько-художніх вартостях.

Врешті, полишивши розбіжності в загальноісторичних схемах, які визначають погляд історика на зміст історичних перемін, варто сказати кілька слів і про більш конкретні спірні вузли в минулому України, одностайного пояснення яким досі не вироблено. Оминаючи нині вже тривіальне розвінчання прямих пересмикувань радянської історіографії (як, приміром, "возз'єднання" з Росією), перерахую для прикладу кілька справді дискусійних проблем: Хто такі Руси і яку роль вони відіграли в утворенні Київської держави? Як належить сприймати цивілізаційну спадщину Київської Русі? Як тлумачити церковні католицько-православні чи православно-уніатські взаємини в Україні XV–XVII ст., і чим стала для її народу Берестейська унія? Яку роль відігравала Польща (влада, церква, шляхта) у спалахові козацьких воєн? Чим була Хмельниччина – становою козацькою революцією, громадянською війною, війною за національне визволення? В чому причини Руїни? В яких формах побутувало (і чи побутувало взагалі) українство на Правобережній Україні XVIII ст.? З якого часу можна говорити про територіальне і національне самоусвідомлення українців?

Відповіді на ці та інші спірні питання читач знайде у самій книзі. Часто вони не збігатимуться ні з усталеними в звичній народницькій візії минулого, ні з запропонованими її "марксистсько-ленінським" продовженням або й державницькою історіографією. У таких випадках гіпотези самого автора подаються з відповідними застереженнями, а джерело тих чи інших нетрадиційних поглядів, котрі спираються на вже висловлені попередниками ідеї, завжди зазначається.^[3]

На завершення вважаю за найприємніший обов'язок подякувати усім, хто був причетний до появи цієї книги, в першу чергу акад. Ярославу Ісаєвичу, проф. Єжи Клочовському та проф. Анджею Камінському, на пропозицію яких мене було запрошено до колективу істориків з Білорусі, Литви, Польщі та України,