Підполковник Васюков переїхав до нового будинку, і нам пішли назустріч… — Вловив неуважний погляд Хаблака й лише махнув рукою: справді, хіба цікавить капітана зараз, хто кому пішов назустріч, важливо: квартира вільна, його нова двокімнатна квартира…

Вони оглядали квартиру вже через годину. Марина відпросилася з роботи, Сергія також ніхто не затримував, правда, вони не раз бували в двокімнатних помешканнях свого будинку, але тільки тепер Хаблак зрозумів різницю між ними і їхньою власною новою квартирою, дивився на неї зовсім іншими очима й думав: як він раніше не міг повністю оцінити її переваг? Значно більша кухня, й коридор ширший, не кажучи вже про другу, зовсім квадратну, велику й світлу кімнату. Тут буде спальня, вирішила Марина, вистачить місця для двоспального ліжка, шафи й трюмо. І, головне, Степанове ліжечко можна поставити поруч, не треба навіть підводитись, щоб поправити йому ковдру. Слід тільки освіжити стелю й переклеїти шпалери — вони це зможуть зробити самі. Велика справа — побілити стелю й переклеїти шпалери… Принаймні вони відремонтують квартиру не на хіп-хап, а з любов’ю й старатливо.

Все буде гаразд, вирішила Марина, Сергій сам переконається в цьому. Аби тільки полковник Каштанов увійшов у його становище й не підкинув чергової справи, на якій сам чорт ногу зламає.

Щоправда, Маринин оптимізм виявився трохи перебільшеним, і не тому, що Каштанов не пішов Хаблакові назустріч, навпаки, полковник трохи розвантажив капітана: просто наступного ж дня з’ясувалося, що дістати шпалери, котрі повністю б задовольнили Маринині смаки, майже неможливо. Зрештою, Хаблак усе ж розв’язав це питання: знайшлися знайомі в госпторзі, через них капітан потрапив до підсобки магазину “Киянка”, точніше, не Хаблак, а Марина, бо Сергій не дозволив би собі, навіть заради найрозкішніших шпалер, відвідати підсобку. Марину ж не дуже бентежили ці тонкощі, головне для неї на цьому квартирному етапі було дістати шпалери, й вона дістала їх: зеленкуваті, спокійних тонів для спальні, й рожеві, набивні, з якимись химерними квіточками для вітальні.

Тепер у них була не просто кімната, як раніше, а вітальня, і, нарешті, доклеюючи шпалери, Хаблак відчув усю важливість та врочистість цієї події.

Марина відчинила вікно, щоб вітальня скоріше висохла, Хаблак, прилаштувавши поверх шпалерів вузеньку стрічечку, яка відразу надала кімнаті якогось довершеного вигляду, сів на табуретку посеред вітальні, з задоволенням оглядаючи творіння рук своїх і Марининих. І саме в цей час пролунав дзвінок — затяжний і вимогливий. Сергій першої миті подумав, що задзвонив телефон, який стояв на підлозі в кутку кімнати, задзвонив уперше, бо ще ніхто не знав їхнього нового номера; з роботи й знайомі дзвонили до старої квартири — на завтра було заплановане переселення, мусили прийти Хаблакові товариші, щоб перетягти меблі: добре, на поверх нижче, жартували, якби навпаки, це коштувало б зайвої пляшки. Марина вже купила в гастрономі кілька — на різні смаки, вже й закуску приготувала, залишилося наварити картоплі й зробити салат.

Але телефон у кутку мовчав, і Хаблак нарешті збагнув, що дзеленчить дзвінок біля дверей їхньої квартири, це був перший дзвінок — цікаво, хто ж прийшов?

Сергій повільно підвівся, ступив крок до передпокою, та Марина випередила його, відчинила двері й зупинилася, дивлячись з подивом. Може, хтось помилився або завітав до Васюкових, не знаючи, що вони виїхали? Хаблак і собі вийшов до передпокою. Глянув через Маринине плече й побачив Дробаху — той стояв на сходовій клітці, ніяково посміхаючись і тримаючи в руках великий букет червоних і білих гладіолусів.

Побачивши Сергія і впевнившись, що не помилився, Іван Якович простягнув Марині квіти й мовив:

— Вітаю й бажаю, щоб гарно жилося. Щасливо й сонячно, бо квартира, здається, сонячна.

— Сонячна, — не знайшов нічого кращого, як ствердити, Хаблак і лише по тому заметушився: —Проходьте, будь ласка, ви в нас перший гість. Вибачте, що маємо такий вигляд… Клеїмо шпалери… Це — Іван Якович, — здогадався нарешті представити Дробаху Марині, — слідчий прокуратури, ти знаєш, ми з ним…

— Звичайно, знаю й рада, що, нарешті, познайомилися. — Марина взяла квіти й подала Дробасі руку.

Хаблак помітив, як дружина сковзнула оком по своєму не зовсім чистому фартухові, щоки в неї порожевішали, й Сергій зрозумів, що Марині потрібні принаймні кілька хвилин, щоб привести себе в порядок і не червоніти перед гостем.

— Ми ще не переселилися, — пояснив Дробасі, — встигли перенести тільки кухню. Може, піднімемось до старої квартири?

— Я буквально на хвилинку… — зашарівся Іван Якович. — Вибачте, здається, не дуже-то й вчасно…

— Ви у нас перший і найдорожчий гість! — рішуче поклав край його ваганням Хаблак. — І просто так вас не відпустимо. То більше, що саме кінчили роботу.

— Влаштовуйтесь на кухні, — розпорядилася Марина, — а я зараз… Гляну, як там мама із Степасем. — Підштовхнула Сергія до коридора. — Картопля вариться, доглянь. І постав квіти у вазу. — Передала Хаблакові гладіолуси, посміхнулася Дробасі, наче старому знайомому. Той почав щось казати, проте Марина вже висковзнула з квартири, і слідчий лише склав пальці рук, трохи розгублено постукав пучками об пучки, певно, хотів за звичкою подмухати на нігті, та втримався й повернувся до Хаблака.

— Ну, показуйте ваші хороми, — попросив, буцім і справді потрапив до хоромів, а не до звичайної, не дуже-то й габаритної стандартної квартири.

Хаблак пропустив Івана Яковича до щойно обклеєної рожевими шпалерами вітальні. Без меблів і з великим вікном вона видавалася значно більшою, ніж була насправді, — Хаблак заметушився, прибираючи каструлю з клеєм та пожмакані газети, а Дробаха підійшов до розчиненого вікна, сперся руками об підвіконня й застиг, вражений.

— Тут вам, капітане, — нарешті відірвався від вікна, — не те, що в місті: цегельна стіна навпроти чи залізний дах сусіднього будинку… Простір, і Лавра златоглава, боже мій, яка краса, сидиш, а під вікном пароплави — такого не придумаєш. Оце — найголовніша перевага вашої квартири, Сергію Антоновичу: сонце, повітря й Дніпро… А шпалери гарненькі, — нараз додав без усякого переходу зовсім іншим тоном і погладив долонею рожеву стіну. — Веселенькі.

— Марина вибирала, — похвалився Хаблак і запропонував Дробасі перейти до другої кімнати. — А тут буде спальня.

Слідчий постояв на порозі й чомусь сумно зітхнув.

— Ви якого року? — запитав нараз.

— Сорок восьмого.

— Тридцять один… А я одержав окрему квартиру чотири роки тому. Зрештою, все закономірно, і я радий за вас.

Хаблак трохи