Ярослав Стельмах Найкращий намет

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, шо вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?

- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

- А я звідки знаю? - здвигнув плечима водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

- Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

- Знати нічого не знаю, - каже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

- Ну от… - чую за спиною чийсь голос. - Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь - хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

- Ти нащо, - питаю, - валізу на колінах тримаєш?

- Це не валіза, - він мені. - Це футляр для акордеона.

- А де акордеон?

- Та всередині ж.

- Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

- А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

- Не зна-аю… Я на акордеоні граю.

- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

- Нічого я не відламував би, - почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

- І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! - дядечко у майці водієві кричить.

- А мені що, - водій каже. - Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

- Привезли-таки! Я ж попереджав… А потім як закричить:

- Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

- Здрастуйте, орли! - каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

- Хіба так, - каже, - молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

- Здрастуйте! - вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

- Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

- Здра-астуйте! - криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

- Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

- Ага, пощастило! - позаду цей акордеоніст шепоче. - Навіть приймати дітей не хочуть.

- Та мовчи ти! - я йому. - Дай послухать.

- Табір наш, - продовжував Сергій Анатолійович, - тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

- Ну от, - знову заскиглив акордеоніст. - Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

- А ще пощастило тому, шо попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

- А це що, обов’язково - дзю-до? - запитав акордеоніст.

- Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

- …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.

- Слухай! Ти замовкнеш нарешті? - не стерпів Митько. - Навіщо тоді було сюди їхати?

- А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, - каже, - Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

- То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? - підступив до нього Митько.

- Та ні… - закліпав той очима.

- А з ним тобі погано? - тицьнув Митько пальцем у мене.

- Я не зна… До-обре…

- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

- Та я ж нічого… Я задоволений… - мовив несміливо Славусик і замовк.

- А тепер, - сказав Сергій Анатолійович. - я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. - До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

- Здрастуйте! - посміхнулась вожата.

- Здрастуйте!!! - заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

- Це що за дикунство? - сказала вона. - Хто вас учив так вітатися із старшими?

- Ну, я пішов, - бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. - А ви тут познайомтеся поки… - І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

- Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. - І він повів нас показувати табір.

Виявилося, шо старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, - так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, - дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями - на кожному сітка від комарів і кожне можна