правдою не розминаючись.
Згодилися вони й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за жравду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, Та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристав. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов по світах.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити ро бити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:
— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся.
А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші…
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.
— Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!
Йшов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
— Ідіть, — каже, — дідусю в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається:
— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?
— А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
— Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків?
— Є,— каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
— А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.
— Та такі,— каже дід, — як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
— А ти як, жінко, думаєш?
— Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
— Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.