інших жанрах, зокрема, в піснях. Так, в кінці XIX століття Леся Українка записала від прославлених кобзарів Остапа Вересая та Гната Гончаренка кобзарсько-лірницьку пісню «Нема в світі правди». В ній, як і в казці, Правда і Неправда — виразники морального і соціального світобачення селян. Але особливості пісенного жанру ще гостріше виявили соціальну направленість твору. Правда — це «рідная мати". Вона «сидить у темниці, а щирая неправда з панами в світлиці".

Суд правди над кривдою — мрія знедоленого експлуа таторським гнітом трудового народу, котрий віками прагнув жити у суспільстві, в якому насамперед цінувалися б працелюбство, чесність, розум, в якому завжди торжеству вала б справедливість.

Ця ідея пронизує усі різновиди казок, навіть найпростіші — про тварин. Згадайте: безстрашний рак-неборак виганяв із зайчикової хатки брехливу і нахабну козу-дерезу; кіт і кріт відбирають у лиски украдену нею курочку і справедливо карають за підступність усе лисяче сімейство; мудрий заєць доводить лихого й нерозумного ведмедя до загибелі, рятуючи тим самим не тільки своє життя, але й усіх лісових мешканців.

Не лише в соціально-побутових казках помітні «антипанські", «антицарські" мотиви. Присутні вони і в казках чарівних.

«Царське та панське слово — непевне" — говорить народна мудрість. Підтверджує її і досвід богатирів. Іван — мужичий син перестав вірити і царському, і панському слову. За те, що цар своєї обіцянки не виконав, Іван сміливо ріже йому у вічі: «Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів — та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я тебе і весь твій рід одним махом із світу зведу!»

Так само незалежно поводиться Козак Мамарига, який «служив у багатія двадцять п’ять літ, та не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова», тоді «служив цареві двадцять п’ять літ, не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя».

Певний своєї сили Чабанець, зрозумівши, що цар збирається розправитися з ним за допомогою «богатирів панської крові», як здавив їх докупи, «так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: «А що, бачиш це? Таке й тобі буде!»

І майстер Іванко говорить з царем як з рівним собі. Він легко виконав складне завдання, яке було не під силу багатьом царям і царевичам, — змайстрував з однієї дошки тринадцять стільців, але зробив це не заради золота.

Простий хлопець з незвичайним іменем Оферма, перемігши зміїв та одружившись з королівною, на четвертий день після весілля покидає золоті, срібні та діамантові палати. «Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий…»

Протиставлення бідних багатим — це, власне, зіткнення правди та кривди, добра і зла, щедрості й скупості, вдячності та невдячності.

У казці «Названий батько» покарано жадібних багатих синів, котрі у своєму достатку очерствіли до людського горя. Про це ж ідеться в казках «Дарунки з трьох зернин», «Хліб і золото". Жадоба до багатства, влади призводять до нещастя і панів-дуків, і попів, і зажерливу бабу, що хотіла усіх людей батраками поробити.

Серед соціально-побутових казок чимало творів антирелігійного змісту. Ще видатний російський критик В. Бєлінський у відомому листі до М. Гоголя про «Мертві душі" звертав увагу на те, що селяни чи не найбільше висміюють попів, дяків та їх прибічників.

Стихійний атеїзм, який іноді переходить у гостре висміювання не лише представників церкви, а й бога, святих, викликаний зневагою трударів до тих служителів культу, які, проголошуючи «святі» проповіді, проповідуючи скромність, самі поводяться розбещено, витискують з бідняків усі соки. Проповідуючи богобоязнь, погрожуючи пекельними муками кожному, хто виступатиме проти пануючого експлуататорського ладу, церква стала класовим ворогом українського трударя. І селяни завжди охоче слухали і переповідали дотепні історії про те, як кмітливий бідак перехитрував попа, що ладен був одібрати єдину корівку; як, купаючись у достатку, молодий попович так і не навчився розуму, не зміг відгадати хитромудрі загадки царя, зате їх легко відгадав простий солдат.

Коли попівство проповідувало покору і визнавало єдину науку — релігію, народ прагнув пізнати таємниці світу і малював у своїй уяві дива дивні, світи незнані, науки мудрі. Показово, що казку «Ох!" фольклористи так і називають — «Про мудру науку". Трохи схожа на неї і казка «Гайгай".

Знання, мудрість, як твердять казки, здобуваються перш за все у труді. Споконвіку праця була у нашого народу головним критерієм людської вартості, моралі і краси. Праця ж завжди була і є головним чинником виховання.

Ось голе (тобто безпорадне, бідне, нещасне) телятко, покинуте дідом у лісі, мандрує «куди очі, туди й шлях", знаходить собі друзів, але хатку будувати змушене самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, друзі тут як тут! Усім хочеться у хатці жити. А теляткові і не шкода. Добре, що зрозуміли помилку, добре, що дружно зажили і гуртом запрацювали… Отже, саме праця допомогла згуртувати звірят, зробила їх справжніми друзями, непереможними в біді.

А малі мишенята Круть і Верть, які відмовляються допомогти півникові Голосистому Горлечкові? Не побажали колосочок змолотити, зерно змолоти, тісто замісити, пиріжки пекти. Хотіли без праці пирогами ласувати! Та хто не робить, той не їсть!

Домінує тема праці у казках соціально-побутових. Пригадаймо казку «Дідова дочка й бабина дочка". За добре серце, умілі руки дідова дочка винагороджується, бо не цурається ніякої роботи — і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати, а лінива пихата бабина — отримує по заслузі, карається.

Син аж тоді зрозумів діну червінцеві, коли сам заробив його важким трудом («Ківш лиха").

Мудрий батьків заповіт змусив попрацювати трьох ледачих братів, і коли вони у пошуках скарбу розкопали ниву і як слід обробили її, то вона віддячила їм справжнім золотом — хлібом («Закопаний скарб").

Хліб і золото — це дві протилежні цінності. В однойменній казці пан не прийняв до себе хлібини, бо мав і калачів досить. Лише золоту відкрив двері. А бідняк, котрий цілий вік тяжко трудився, золото прогнав, а хлібину ж віддав зраділим дітям. І золото, жадібність до наживи погубили панський рід, хлібина ж біднякова не зменшувалася ніколи.

Як бачимо, утвердження людини як мудрої, духовно І фізично прекрасної особистості, боротьба проти сил, що заважають її