Ю. Єрмолаєв. «Таємні шефи». Я. Раннап. «Шкільні історії»

Передмова

ЮНІ ДРУЗІ!

Письменники, як і ваші вчителі, батьки, всім серцем прагнуть виховати вас хорошими людьми.

Цій благородній меті присвятили свої твори російський письменник Юрій Єрмолаєв, автор повісті «Таємні шефи», і естонський прозаїк Яан Раннап, автор книжки «Шкільні історії».

Мене повість Ю. Єрмолаєва приваблює насамперед добрим знанням хлопчиків та дівчаток міської школи. Складається враження, що автор бачив кожного свого персонажа, розмовляв з ним, брав участь у пригодах п'ятикласників... А пригод у цій веселій, дотепній книжці, на ваше задоволення, багато. Бо ж вийшло так, що хлоп'ята Павлик і Петько, призначені шефами над ланкою другокласників, невдовзі були зняті піонервожатою з того «посту»... Бо хлоп'ята на свій страх і ризик вирішили покатати жовтенят на візочку, запряженому поні, що його необачно залишив візник... Що робити? Не розгубилися Петько й Павлик, вирішили далі шефствувати над другокласниками таємно. Бо ж сподобалися їм хлопчики й дівчатка, такі різні, але щирі, допитливі, цікаві до всього... Через це виникло чимало пригод, непорозумінь, кумедних ситуацій, майже детективних історій, як ота, коли шефи й жовтенята в чорних масках знешкоджували «мінне поле» на дитячому майданчику чи чатували на старшокласника Женька, котрий те «мінне поле» тихенько лаштував... Одне слово, читаючи цю книжку, ви нудьгувати не будете. І вашими друзями стануть вигадливі, непосидючі, добросерді Павлик і Петько, справді живі, такі милі й безпосередні жовтенята Світланка і Гоша, Оля й Бориско, не по літах розсудливий малюк Антон. Ви щиро переживатимете за них, коли їх спіткатимуть невдачі, радітимете їхнім успіхам, по-доброму всміхатиметеся, коли вони потраплятимуть в смішні ситуації...

Та хотілося б більшого. Хотілося, щоб ви, читаючи цю веселу, сповнену пригод книжку, водночас і задумалися. А чому б і мені не взяти шефство над жовтенятами? Чому б і мені разом з товаришами не допомагати тваринам та птахам? Чому б і мені не подбати про малюків, не спорудити їм дитячий майданчик? Чому б і мені не стати в пригоді стареньким?.. Можливостей бути активними, робити добрі справи, я певен, у вас не менше, ніж у героїв повісті «Таємні шефи». Аби було бажання... На прикрість, дехто з вас мало допомагають батькам, частенько висиджують біля телевізора навіть у літній розкішний час... У декого і на читання книжок часу не вибирається... Між тим, ви це помітите, коли перегортатимете останні сторінки повісті, що її персонажі після всіх отих пережитих подій, пригод, після активної шефської праці стали кращі, душевно багатші, їм стало цікавіше жити на світі.

Мабуть, «Шкільні історії» Яана Раннапа не такі гостросюжетні, в них менше пригод, зате вони малюють значно ширшу і складнішу картину життя сучасних учнів.

Вже композиція книжки це підтверджує. Автор не веде суцільного сюжету, він ніби складає книжку із різних скелець, як у калейдоскопі. Та які яскраві, виразні ці «скельця»! У спогадах, оповідях, листах, навіть доповідних школярів постає у всій багатобарвності естонська школа. Автор то пише серйозно, аж суворо, то вдається до тонкого гумору й іронії, а то інколи й ліричний струмінь з'являється. Бо ж у житті не буває суцільно веселих чи суцільно сумних днів, справді, як у калейдоскопі при повороті трубки, змінюються ситуації, події, настрої... Особливо це притаманно дитячому розвихреному життю.

Очевидно, ви помітите, що Я. Раннап жодного разу не дає авторської оцінки вчинкам своїх персонажів, навіть коли вони одверто негативні. Він покладається на вас, на ваш розум, ненав'язливо запрошує до роздумів над тими вчинками. Він хоче, щоб ви зіставили їх із своїми школярськими буднями, зробили свої висновки, щоб не повторювати помилок своїх естонських ровесників. А ще краще, якби розмірковували над подіями «Шкільних історій» не самі, а з своїми товаришами, своїми вчителями, батьками, піонервожатими...

Розмірковувати ж є над чим.

Ось порівняно проста історія. Школяр Агу Сіхвка і його товариші прочитали про те, що найкраще вивчати іноземні мови уві сні. Ввімкнути магнітофон з текстом англійської чи французької мови й лягти в ліжко, і те все, що каже учитель з магнітофона, саме «залізе» тобі в голову й запам'ятається. Але де узяти магнітофон? Він є тільки в лінгафонному кабінеті, там і наговорені на плівку тексти. Недовго совість доводила хлопцям, що негарно брати чуже. Швиденько відімкнули гвіздком шафу з магнітофоном... Магнітофон, звичайно, хлопці зіпсували. Та вони категорично не згодні з учительчиним записом у щоденнику, яка назвала це зумисним злочином.

Є про що подумати? Є!

А от складніша історія. Юхану Салу доручили написати щось про кожного члена загону. Мучиться він над зошитом. І от починає писати про своїх однокласників. Хелдур Ааса добре вчиться, але хіба він один такий? А музичного слуху позбавлений він один. Касе Леені — нечупара... Але Юхан вчасно схаменувся — хіба варто писати тільки про недоліки? Он Марта Йиесаар — гарна піонервожата в жовтенят. Як вона вигадливо годує малюків кашею в дитсадку! Цікаві, своєрідні Руута Роела, Енно Вольперт... Поступово ми на якихось дев'яти сторінках дізнаємося про майже всіх учнів класу. А ще пізнаємо характер самого Юхана, бачимо, як він поступово приходить до думки, що про товаришів треба говорити правду. А ще бути поблажливішим до їхніх вад.

Багато капостей, ненавмисних, може, чинять герої книжки. Та все ж їхні душі тягнуться до добрих справ. І як же їм приємно, хоча вони це намагаються сховати за іронією, коли вони навчили жовтенят кататися на ковзанах, допомогли бібліотекарці збирати книжки, затримані читачами, зробили «модерний» портрет тракториста з гайок, шплінтів, муфт... Правда, той портрет оцінив тільки машиніст екскаватора...

На мій погляд, особливе місце в книжці займає оповідь «Переляк номер три». Учні вирішили для нової вчительки англійської мови влаштувати три «переляки». Це була їхня класна традиція. Перші два не справили на вчительку враження. І третій, на який покладали найбільшу надію, який довго готували, провалився. Тоді якось несамохіть вирішили влаштувати антивоєнний мітинг. Почав хтось перший, вигукнувши: «Геть війну!» — клич негайно підхопив весь клас. Загрюкали кулаки по столах. Отже, це було продовження «переляку номер три». «Ми висловлювали патріотичні почуття... Хіба можна картати нас за це?»

Вчителька вперше почервоніла, занервувала. Учні після короткого перепочинку повторили мітинг...