здобутком цього твору є образ головного героя, вся сума художніх деталей, які мають свідчити про його дивовижну затурканість, простодушність та беззахисність.

Окреме місце серед реалістичних новел Сенкевича займає твір «Татарська неволя», який неначе провіщав подальше звернення письменника до історичної тематики.

Найвищий ступінь радикалізації своїх поглядів Сенкевич виявив у новелістиці, дальший його творчий шлях позначений іноді консервативно-ідеалістичною обмеженістю. Це було викликано причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру.

Надії, що їх покладав письменник на так званий варшавський позитивізм, не справдилися: ця течія неспроможна була протистояти класовим суперечностям буржуазного суспільства, що вступало в імперіалістичну стадію. Подвійне — соціальне й національне — поневолення, в умовах якого доводилося жити польському народові, соціальні контрасти ставили перед літературою завдання, одним з яких, на думку Сенкевича, було підбадьорювати і гартувати дух народу. Інтерес до суворої дійсності, яка досі була предметом зображення, брався під сумнів у зв’язку з тим, що «людина, аж надто стомлена реальним життям, рада була б хоч па хвилину від нього відійти і хоч в літературі знайти втіху, забуття, надію».

На щастя, для Сенкевича і для всього польського письменства цієї своєї програми письменник дотримувався не завжди і не в усіх творах, але повністю ігнорувати пошуки ним історичних фактів, які б розкривали простір для незавжди виправданого оптимізму й вільної гри фантазії, не можна.

Періоди тяжких випробувань і героїчних звершень Польщі в минулому Сенкевич прагне залучати для пробудження віри в вільний завтрашній день; історія, з його погляду, покликана виховувати мужність, гартувати волю. Досвід минулого має вчити реально зважувати свої сили, має вчити, як вважає письменник, «відмовлятись від нездійсненних завдань». «Чи не краще, не здоровіше, — пише він, — замість того, щоб малювати сучасний стан умів, сучасних людей, їхню бідність, незгоду з самими собою, даремні силкування й безсилля, — показати суспільству, що були часи ще гірші, страшніші, сповнені відчаю, але, незважаючи на це, прийшли відродження й порятунок. Перше може остаточно розхолодити й кинути у відчай, друге додає сил, живить надію, пробуджує бажання жити».

1883 р. на сторінках варшавського журналу «Час» Сенкевич починає друкувати свою трилогію, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888).

Сюжетним ядром роману «Вогнем і мечем» виступали події 1647–1651 рр., а отже запекла боротьба шляхетсько-магнатської Польщі з повсталим під проводом Богдана Хмельницького українським козацтвом. Визвольна війна українського народу, однак, не одержує в творі польського письменника історично достовірного відбиття. В ідеалізованому світлі постають деякі історичні особи — це стосується передусім романного образу справжнього ката українського народу Яреми Вишневецького. Вузько тенденційно, а то й просто спотворено змальовані окремі історичні битви.

Дуже показово, що ці, безперечно слабкі, місця твору Сенкевича різко засуджувались його сучасниками. Так, відразу ж після виходу роману у світ Прус публікує рецензію на нього. Високо оцінюючи барвистість мови, колоритність характерів персонажів і досконалу композицію, рецензент звинувачував автора у відступі від історичної правди. На його думку, ідеалізація шляхетського середовища, спрощення й неправильне висвітлення історичних подій у цьому творі не перекриваються рушійним стимулом писати задля «підкріплення сердець». «В його романі,-писав майбутній автор «Фараона», — ми не бачимо ані гнобленого люду, ані зневажених священиків… Не бачимо жадібних до грошей панів і підпанків. Не бачимо тих, кого били, в кого забирали маєтки, жінок або дочок. Тільки іноді натрапляємо на незначні згадки. Тим часом ріка козацької ненависті створилася власне з тих крапельок і струмочків. Ці крапельки і струмочки зосереджували в собі геть усю справу, і саме вони, а не якась п'яна й безіменна маса, заливали двори, нищили малочислені війська Речі Посполитої».

Кращою, найбільш довершеною ідейно й художньо частиною трилогії справедливо вважається «Потоп», у центрі якого боротьба із шведською навалою в 1655–1656 рр. На відміну від «Вогнем і мечем», герої тут відстоюють справедливу справу, ведуть національно-визвольну війну з загарбниками. Цей момент спричинився до того, що типово пригодницький колорит і піднесена романтична тональність цього твору проймаються справжнім історизмом. Наскрізь класово егоїстичній, зрадницькій політиці магнатської верхівки протистоїть у романі відданість вітчизні середньої й дрібної шляхти, широких народних мас. Розвиток подій і багата образна система твору покликані утверджувати дорогу письменникові думку, що і в найтяжчих історичних умовах єдність, відданість і мужність народу здатні перемагати, творити справжні чудеса.

Набагато глибшим у порівнянні з центральним героєм першого тому трилогії є головний персонаж «Потопу» Кміціц. На відміну від ідеально піднесеного й одностороннього Скшетуського, Кміціц зосереджує в собі багатшу палітру душевних спонук і зумовлених ними вчинків. Характер головного героя тут поданий у динаміці розвитку, його духовне і громадсько-політичне змужніння тісно пов’язується з поступовим подоланням в собі рис стихійного бунтарства і свавільності. Виховує й гартує героя власний гіркий життєвий досвід, боротьба за справедливу справу, велике, всевладне почуття до дівчини. Тут, як і в усій трилогії, сповнене пригод і всіляких перешкод кохання багатьма лініями пов’язується з історичним тлом твору, сильне почуття до однієї жінки рицарів обох протилежних політичних таборів рухає сюжет, вносить ліричний струмінь у сувору й жорстоку дійсність.

Дія останньої частини трилогії Сенкевича «Пан Володийовський» охоплює період від 1668 р. до 1672 р. Центральним героєм твору виступав знайомий з попередніх частин трилогії хоробрий офіцер Міхал Володийовський.

Герої твору, подібно до персонажів роману «Вогнем і мечем» (в набагато меншому, звичайно, масштабі), ведуть засуджену історією боротьбу з «опришками» — повсталими селянами на Україні і відстоюють, як у «Потопі», свою державну й національну незалежність у зіткненнях з зовнішніми ворогами — султанською Туреччиною і її татарськими васалами. Роман неначе об’єднує в собі слабкі й сильні риси двох попередніх частин трилогії. В художньому відношенні «Пан Володийовський» дещо поступається їм, хоча і тут чимало оригінальних індивідуалізованих образів і пластичних