Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Передмова

Яка краса — відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь під попелом руїни

І дзвін по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла

І ось — дивись: в руках замаяли знамена

І гимн побід співа невільна сторона!

О.Олесь про революцію 1917–1920 рр.

Тема українського козацтва, яке тривалий час уособлювало собою національне військо, в світовій історіографії переживала складні часи. Ще в дореволюційній історичній науці роль козацтва в житті Російської імперії розцінювалась по-різному.

В основному козацтво XVII–XVIII ст. оцінювалось негативно, коли брало активну участь у боротьбі проти самодержавства і кріпацтва. Роль козацтва XIX — початку XX ст. здебільшого розцінювалась позитивно, коли різні козацькі війська стали на службу царизму і за певні привілеї стояло на сторожі самодержавства.

Що ж стосується оцінки козацтва і національних військових утворень в 1917 році й у подальші роки, то радянська історіографія посилаючись на марксистсько-ленінську методологію огульно засуджувала його роль і значення в історії.

Маститі радянські історики з Києва, Москви чи з Одеси вкрай негативно оцінювали відроджене у 1917 році вільне козацтво. Це стосується й Одеси, у якій, поряд з іншими регіонами України було відроджене козацтво в квітні 1917 року. З поміж інших воєнізованих частин, що почали з’являтися в межах Одеської військової округи, особливе місце посідали гайдамаки, роль яких в подіях 1917–1918 рр. мала неабияке значення для подальшої трансформації владних структур. Одеських гайдамаків і козаків зусібіч звинувачували у погромах, бешкетах та грабунках у місті та поза її межами, прирівнюючи до звичайних кримінально-злочинних формувань.

Лише після розпаду СРСР, як в Україні, так і в Одесі, з’явилася ціла низка молодих дослідників, що грунтовно вивчали проблему. Вони всебічно з’ясовували роль українських військово-організаційних інституцій, гайдамацьких куренів, козацтва не лише в далекому минулому, але й у нові часи їх відродження у 1917 р. Хоча паралельно із вивченням козацтва здійснювалося наукове дослідження українських військ періоду визвольних змагань 1917–1923 рр., та в роки II-ї Світової війни, ця сторінка вітчизняної минувшини ще залишається мало досліджуваною. В тому числі на Одещині. Свідченням цьому є чудове і ґрунтовне видання «Історія українського козацтва» у 2-х томах, що побачило світ у 2006–2007 рр., де відсутня навіть згадка про одеське козацтво.

Про відродження козацтва на півдні України, створення нових військових підрозділів вже є низка наукових досліджень вітчизняних вчених й краєзнавців. Це праці Людмили Гарчевої, Тараса Вінцковського, Олександра Шишка, Анатолія Мисечка, Олеся Янчука та інших. Вони розкидані як у наукових збірниках, так і в газетних публікаціях. Слід окремо згадати й львівського історика Віктора Голубка, київського Ярослава Тинченка, які ґрунтовно досліджують формування збройних сил УНР, особовий склад українського офіцерства тощо. Дотично торкаючись й одеської тематики.

Тому назріла негайна потреба видати одним виданням історію відродження українських мілітарних структур в Одесі у добу Центральної Ради. Книга написана на широкому джерельному матеріалі та з використанням наукових розвідок і публікацій, як радянського періоду, так і за останній час. Сподіваємось, що вона стане у пригоді вчителям й науковцям, студентам і школярам, та всім, хто цікавиться історією України та Одеси.

Розділ 1. Популяризація козацтва в Одесі у ХІХ — на початку ХХ століття

1.1. Козацькі хрести як відображення українських традицій в Одесі

Українці на території сучасної Одеси проживали сотні років, з часу її заснування. Ще в козацькі часи з XVII–XVIII ст. тут існувала територія під назвою «Ханська Україна». Козаками та переселенцями із Поділля на території сучасної Одеси та області було засновано десятки сіл та сотні хуторів, паланок, зимівників та слобод. Козаки жили тоді вже із сім`ями та родинами. Мали свої поля, сади, городи, виноградники. Свідченням їх перебування в Одесі та навколишніх селах є численні кладовища, так звані «козацькі могили» або «козацькі хрести»^[1]. Після зруйнування Запорозької січі на території Одеси та її околиць оселилося багато запорозьких козаків, свідченням їх перебуванням в Одесі є козацькі хрести. В 1991 р. нащадки перших одеських козаків відновили козацький хрест на Першому християнському цвинтарі, саме там де були козацькі хрести ще до зруйнування кладовища, в післявоєнний період, встановили дубовий хрест і насипали козацьку могилу, яка існує і до сьогодні.

Це є прямим свідченням того, що нащадки одеських козаків гідно вшанували пам’ять своїх предків відновивши могили з мальтійськими (козацькими) хрестами. Козаки також захищали, на початку 90-х років ХХ ст. великий козацький цвинтар на Шкодовій горі, тому що там хотіли побудувати гаражі для автомобілів використовуючи хрести як будівельний матеріал, відбувалися навіть сутички та численні судові процеси.

Отже козаки в Одесі (Хаджибеї) були завжди, вони не одноразово брали фортецю і її передмістя. Селилися тут засновуючи хутори, які тепер увійшли в межі міста (Нерубайське, Усатове, Молдаванка, Слобідка). Тому Одеса — є козацьким містом, ще з турецько-татарських часів. Німими свідками чого є козацькі хрести в Одесі і навколо неї, про що писав Роман Шувалов, та численні дослідники з Одеси^[2].

Багато мешканців Одеси були козацького походження, це рибалки, каменотеси, які видобували каміння в катакомбах для будівництва міста, вони були і чиновниками в різних установах, які зберігали своє козацьке коріння та, навіть придумали назву нашому місту^[3].

Після зруйнування Задунайської січі в 1828 р. було утворено Російським урядом Дунайське козацьке військо, яке складалося з двох полків: кінного та пішого, воно входило і до системи іррегулярних частин російської армії і виконувало поліцейські та прикордонні функції, Дунайське козацьке військо розташовувалося, як в Одесі так і поза її межами. Коли в Одесі спалахували епідемії чуми, або холери дунайські козаки виконували особливо важливі функції, утримуючи протичумні карантини (застави) в Одесі та її передмістях.

Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854