італійського, третя — за португальського, четверта — за голландського.

Наші судна панували на всіх морях, а військо було таке велике й могутнє, що ми не боялися ніякого ворога, і всі королі світу запобігали ласки й прихильності мого батька.

Змалечку я захопився полюванням і верховою їздою. В моїй власній стайні було сто двадцять скакунів арабської та англійської породи і сорок вісім диких мустангів.

У моїй зброярні були мисливські рушниці, злагоджені найкращими зброярами й спеціально підігнані до мого зросту, мого плеча та ока.

Коли мені виповнилося сім літ, мій вельможний батько приставив до мене дванадцять найвизначніших учених і повелів їм навчати мене всього того, на що вдатні самі.

Навчався я гарно, але жагуче бажання їздити верхи й полювати ні на мить не полишало мене, і я ні про що інше й думати не міг.

Батько, непокоячись про моє здоров'я, заборонив мені сідати в сідло.

(Я ридма ридав, а чотири фрейліни старанно збирали мої сльози у кришталеву пляшечку. Коли пляшечка наповнилася по вінця, за нашими звичаями, на цілих три дні було оголошено всенародну жалобу. Всі вдягалися в чорні шати. Прийоми, бали, бенкети заборонили. До половини щогли було спущено прапора, а все військо на знак смутку повідчіпляло шпори.

Я так нудьгував за своїми кіньми, що мені й шматок до рота не ліз; я не хотів учитися й цілі дні просиджував на маленькому троні, ні до кого не озиваючись і не відповідаючи на жодне запитання.

Усі вчені, а також моя матінка без кінця-краю умовляли короля скасувати власний наказ. Але марно. Батько не мав звички ламати своє слово.

Він сказав:

— Моя батьківська й королівська воля непохитна. Здоров'я спадкоємця трону я ставлю вище, ніж забаганку сина. Серце крається, коли я дивлюся на його зажуру, та буде так, як радять мої придворні медики. Короленко не сяде на коня доти, поки йому не виповниться чотирнадцяти літ.

Не можу збагнути, чого придворні лікарі заборонили мені їздити верхи, адже всім відомо, що я один із кращих у країні вершників і що правлю конем так само ловко, як мій батько королівством.

Вночі мені снилися мої скакуни, мої улюблені коні, крізь сон я шепотів їхні імена, які так добре пам'ятав.

Якось серед ночі мене розбудило тихе іржання під вікном. Я підхопився з ліжка й визирнув у двір. На стежці стояв під сідлом мій найкращий кінь Алі-Баба. Він, мабуть, не раз чув, як я кличу його. А зараз, уздрівши мене, радісно заіржав і підстрибнув до самісінького вікна. Я навпомацки одягся, вхопив рушницю і тихенько скочив через вікно просто на спину Алі-Бабі. Кінь рвонув з місця, перемайнув через один паркан, другий і поскакав, не вибираючи дороги, світ за очі. Якийсь час ми мчали при світлі місяця, аж дух захоплювало, а коли я впевнився, що за нами ніхто не женеться, то смикнув за повід і повернув коня до лісу, який мрів удалині.

Сп'янілий від нічної їзди, я геть забув про батькову заборону і про те, що в лісі чатує небезпека. Тоді мені було вісім літ, але хоробрістю я не поступався п'ятьом королівським гренадерам.

Коли я дістався до лісу, кінь неабияк занепокоївся — уповільнив ходу, а потім затремтів, заіржав і зупинився як укопаний.

На лісовій стежині проти Алі-Баби стояв величезний вовцюга. Він вишкірив страхітливі ікла, з писка в нього текла піна.

Я натяг повід і вхопив рушницю. Вовк із вишкіреною пащею поволі рушив у мій бік.

Я заволав:

— Іменем короля наказую тобі, вовче, зійти з дороги, бо змушений буду тебе вбити!

Але вовк тільки зареготав, як людина, й сунув на мене далі.

Я звів курок, прицілився і вліпив увесь заряд в роззявлену вовчу пащу.

Постріл був несхибний. Вовк скулився, ніби хотів стрибнути, і впав до ніг Алі-Баби. Я скочив на землю й підійшов до звіра. Та коли я зупинився перед ним, розглядаючи його дорідну голову, вовк, напруживши останні сили, ворухнувся і вгородив мені в праву ногу гостре, як ніж, ікло. Я відчув страшний біль, але за мить вовчі щелепи розтулилися, й голова його важко впала на землю.

Аж тут з усіх боків долинуло грізне вовче виття.

Напівмертвий від болю й жаху, я виліз на Алі-Бабу й почвалав назад до палацу. Коли дістався до саду, була ще ніч. Я під'їхав під вікно й прослизнув до покоїв, полишивши коня на самого себе. Жодна жива душа не помітила того, що я відлучався. Я швиденько ліг у ліжко й заснув як мертвий. А коли вранці прокинувся, то побачив шістьох лікарів і дванадцятьох мудреців, що схилились над моїм ліжком і скрушно хитали головами. З ноги в мене юшила кров.

Боячись батькового гніву, я й словом не прохопився про нічну пригоду та про свою зустріч із вовком.

Спливав час, кров цебеніла з рани, й придворні лікарі ніяк не могли її зупинити. Запросили найславетніших столичних хірургів, але й ті не могли зарадити біді. Кров із рани текла щодалі дужче. Чутка про мою хворобу облетіла всю країну, юрми людей стояли посеред майданів і вулиць столиці на колінах і благали бога, щоб я одужав.

Матінка, вмиваючись слізьми, не відходила од мене, а батько розіслав по всіх усюдах прохання надіслати найкращих лікарів.

Невдовзі їх наз'їжджалося стільки, що в палаці вже не вистачало для них покоїв.

Тому, хто втамує кров, батько пообіцяв винагороду, за яку можна було б придбати ціле королівство, але безсоромні заморські лікарі правили ще більше.

Вони плавом пливли повз моє ліжко, оглядали мене й вислуховували. Одні радили вживати різні краплі й ковтати пілюлі, інші натирали рану мазями й посипали дивовижними порошками. Були між них і такі, що тільки молились, або намагалися замовити кров. Та жоден із них не спромігся вилікувати мене: я марнів і згасав на очах, і кров точилася з рани без упину.

Коли вже всі втратили надію, що я видужаю, а лікарі, впевнившись у своїй безпорадності, покинули палац, сторожа доповіла, що прибув запрошений моїм батьком китайський мудрець.

Його неохоче провели до мого ліжка, бо ніхто вже не вірив у мій рятунок. Прибулий відрекомендувався придворним лікарем останнього китайського імператора й сказав, що його звати Пай Хіво.

— Лікарю Пай Хіво, порятуй мого сина! — став благати мій батько.— Якщо тобі поталанить зцілити його, дам тобі стільки діамантів, рубінів і смарагдів, скільки їх уміститься в цій кімнаті. Ми поставимо тобі перед палацом пам'ятник, а забажаєш — призначу тебе на першого міністра свого королівства.

— Найясніший мій пане і найсправедливіший володарю,— відповів лікар Пай Хіво, вклонившися земно,— прибережи скарби для бідняків. Недостойний я і пам'ятника — у мене в країні пам'ятники ставлять тільки поетам. Не хочу бути й міністром, щоб не впасти у твою немилість. Дозволь мені передусім оглянути хворого, а про