вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. По-справжньому цього поета називали Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім'я і став зватися Квітик.
Одного разу Незнайко прийшов до Клітина й сказав:
— Слухай, Квітику, навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом.
— А в тебе здібності є? — запитав Квітик.
— Звичайно, є. Я дуже здібний.
— Це треба перевірити, — сказав Квітик. — Ти знаєш, що таке рима?
— Рима? Ні, не знаю.
— Рима — це коли двоє слів закінчуються однаково, — пояснив Квітик. — Наприклад, будка — вудка, коржик — моржик. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну, скажи риму на слово «палка».
— Корзинка, — відповів Незнайко.
— Ну, яка ж це рима: палка-корзинка! Ніякої рими в цих словах нема.
— Чому нема? — сказав Незнайко. — Слова ж закінчуються однаково.
— Цього мало — сказав Квітик. — Треба, щоб слова були схожі, щоб виходило складно. Ось послухай: палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка…
— Зрозумів, зрозумів! — закричав Незнайко. — Палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка. От здорово! Ха-ха-ха!
— Ну, придумай риму на слово «пакля», — сказав Квітик.
— Шмакля, — відповів Незнайко.
— Яка шмакля? — здивувався Квітик. — Хіба є таке слово?
— А хіба нема?
— Звичайно, нема.
— Ну, тоді рвакля.
— Що це за рвакля така? — знову здивувався Квітик.
— Ну, це коли рвуть що-небудь, то виходить рвакля, — пояснив Незнайко.
— Не бреши, — сказав Квітик. — Такого слова не буває. Треба добирати такі слова, що бувають, а не вигадувати.
— А коли я не можу підібрати іншого слова?
— Значить, у тебе немає здібностей до поезії.
— Ну, придумай сам, яка тут рима, — сказав Незнайко.
— Зараз придумаю, — відповів Квітик.
Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і думав, дивлячись на стелю. Потім узявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і став думати, дивлячись на підлогу. А проробивши це, він став ходити по кімнаті й тихенько бубоніти:
— Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… — Він довго так бубонів, потім сказав: — Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що до нього немає рими!
— Ну от! — зрадів Незнайко. — Сам вигадуєш слова, що не мають рими, а кажеш, що я нездібний.
— Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, — відповів Квітик. — У мене вже голова заболіла. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші.
— Невже це так просто? — здивувався Незнайко.
— Звичайно, просто. Головне — здібності мати.
Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бурмотів собі під ніс. Нарешті вірш був готовий, і він сказав:
— Послухайте, братці, якого вірша я склав.
— Ану, ану, про що той вірш? — зацікавилися всі.
— Це я про вас склав, — признався Незнайко. — Ось спочатку про Знайка слухайте:
— Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку? — Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко. — Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? — спалахнув Знайко. — Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є. — От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану, що ти там про інших склав? — Ось послухайте про Поспішайка, — сказав Незнайко.
— Братці! — закричав Поспішайко. — Що він про мене вигадує? Ніколи я холодної праски не ковтав. — Та ти не галасуй, — відповів Незнайко. — Це я просто для рими сказав, що прас був холодний. — Та я взагалі праски не ковтав — ні холодної, ні гарячої! — кричав Поспішайко. — А я і не кажу, що ти проковтнув гарячу, так що можеш заспокоїтись. Ось послухайте краще вірш про Якосьбудька.
Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав: — Брехня! Ніякої пампушки тут немає. — Ти нічого не розумієш у поезії, — відповів Незнайко. — Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав. — Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Треба припинити це знущання! Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх? — Досить! — закричали всі. — Ми не хочемо більше слухати! Це не вірші, а якісь дражнульки. Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали: — Нехай читає! Прочитав про нас, то хай і про інших читає. — Не треба! — кричали інші. — Ми не хочемо! — Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, — сказав Незнайко. — Що? — закричали тут усі. — Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити. — Ну, гаразд, братці, не буду, — згодився Незнайко. — Тільки ви не сердьтеся на мене. Відтоді Незнайко більше не складав віршів.
Механік Гвинтик і його помічник Шпунтик були дуже хороші майстри. Вони були схожі один на одного, тільки Гвинтик був вищенький, а Шпунтик трошечки нижчий на зріст. Обоє ходили в шкіряних куртках. З кишень їхніх курток завжди стирчали гайкові ключі, обценьки, терпуги та інші залізні інструменти. Коли б куртки були не шкіряні, то кишені давно відірвалися б. І картузи були на них шкіряні з окулярами-консервами. Ці окуляри вони й одягали під час роботи, щоб не запорошити очей. Гвинтик і Шпунтик цілими днями сиділи у своїй майстерні і лагодили примуси, каструлі, чайники, сковорідки, а коли нічого було лагодити, робили триколісні велосипеди й самокати для коротульок. Одного разу Гвинтик і Шпунтик нікому
Знайко йшов гулять на річку,
Перестрибнув через овечку.
— Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку? — Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко. — Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? — спалахнув Знайко. — Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є. — От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану, що ти там про інших склав? — Ось послухайте про Поспішайка, — сказав Незнайко.
Поспішайко був голодний,
Проковтнув він прас холодний.
— Братці! — закричав Поспішайко. — Що він про мене вигадує? Ніколи я холодної праски не ковтав. — Та ти не галасуй, — відповів Незнайко. — Це я просто для рими сказав, що прас був холодний. — Та я взагалі праски не ковтав — ні холодної, ні гарячої! — кричав Поспішайко. — А я і не кажу, що ти проковтнув гарячу, так що можеш заспокоїтись. Ось послухайте краще вірш про Якосьбудька.
В Якосьбудька під подушкою
Лежить солодкая пампушка.
Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав: — Брехня! Ніякої пампушки тут немає. — Ти нічого не розумієш у поезії, — відповів Незнайко. — Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав. — Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Треба припинити це знущання! Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх? — Досить! — закричали всі. — Ми не хочемо більше слухати! Це не вірші, а якісь дражнульки. Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали: — Нехай читає! Прочитав про нас, то хай і про інших читає. — Не треба! — кричали інші. — Ми не хочемо! — Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, — сказав Незнайко. — Що? — закричали тут усі. — Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити. — Ну, гаразд, братці, не буду, — згодився Незнайко. — Тільки ви не сердьтеся на мене. Відтоді Незнайко більше не складав віршів.
Розділ п'ятий ЯК НЕЗНАЙКО КАТАВСЯ НА ГАЗОВАНОМУ АВТОМОБІЛІ
Механік Гвинтик і його помічник Шпунтик були дуже хороші майстри. Вони були схожі один на одного, тільки Гвинтик був вищенький, а Шпунтик трошечки нижчий на зріст. Обоє ходили в шкіряних куртках. З кишень їхніх курток завжди стирчали гайкові ключі, обценьки, терпуги та інші залізні інструменти. Коли б куртки були не шкіряні, то кишені давно відірвалися б. І картузи були на них шкіряні з окулярами-консервами. Ці окуляри вони й одягали під час роботи, щоб не запорошити очей. Гвинтик і Шпунтик цілими днями сиділи у своїй майстерні і лагодили примуси, каструлі, чайники, сковорідки, а коли нічого було лагодити, робили триколісні велосипеди й самокати для коротульок. Одного разу Гвинтик і Шпунтик нікому