злиденним аристократом. Але його єдиний син, мій вітчим, зрозумівши, що треба якось пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича необхідну суму грошей, вступив до університету, закінчив його з дипломом лікаря і поїхав у Калькутту, де завдяки своєму вмінню та витримці невдовзі здобув широку практику. Але якось у його домі сталася крадіжка, і розлючений Ройлотт мало не до смерті побив тубільця-дворецького. Ледве уникнувши страти і провівши тривалий час у в'язниці, він повернувся до Англії похмурим і розчарованим.

В Індії лікар Ройлотт одружився з моєю матір'ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії. Ми були близнятами - я і моя сестра Джулія, і, коли мати знову виходила заміж за лікаря, нам виповнилося по два роки. Вона мала чималі статки, що давали їй не менш як тисячу фунтів прибутку на рік. Оскільки ми жили разом, то вона заповіла розпоряджатися ними лікареві Ройлотту за умови, що, коли ми вийдемо заміж, то кожній із нас дістанеться певна щорічна сума. Невдовзі після нашого повернення до Англії моя мати померла - вона загинула вісім років тому в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив свої спроби влаштуватися в Лондоні й налагодити там медичну практику і разом із нами оселився в родинному маєтку в Сток-Мороні. Грошей нашої матері цілком вистачало на всі наші потреби, і, здавалося, ніщо не могло стати на шляху нашому щастю.

Але дивна зміна сталася з моїм вітчимом. Замість того, щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку зраділи, що Ройлотт зі Сток-Морону повернувся в родинне гніздо, він замкнувся у своєму будинку і дуже рідко виходив на люди. А якщо й виходив, то щоразу накидався з лайливими словами на першого-ліпшого, з ким доводилося йому зустрітись. Люта запальність, яка доходила часом до нестями, була притаманна всім чоловікам цього роду, а в мого вітчима вона, очевидно, що більше посилилась через тривале перебування в тропіках. Не раз він зчиняв страшенні сварки із сусідами, двічі справа кінчалася поліцейською дільницею. Він зробився грозою всього селища… Треба сказати, що він має неймовірну фізичну силу, і люди при зустрічі з ним буквально кидаються геть, бо у гніві той зовсім не володіє собою.

Минулого тижня він пожбурив у річку місцевого коваля, і, щоб відкупитися від публічного скандалу, я мусила віддати всі гроші, які змогла зібрати. Єдині його друзі - мандрівні цигани, він дозволяє цим бродягам ставати табором на невеликому, зарослому ожиною клаптику землі, що залишився від родового маєтку, а іноді тижнями мандрує разом із ними. Ще він має пристрасть до тварин, яких надсилає йому з Індії один знайомий, і зараз по його володіннях вільно розгулюють гепард і павіан, страхаючи жителів не менше, ніж їхній хазяїн.

З моєї розповіді ви можете зрозуміти, що в житті - і моєму, і сестри - мало було веселого. Ніхто не хотів найматися до нас прислугою, і тривалий час усю домашню роботу ми виконували самі. Сестрі було всього тридцять років, коли вона померла, а в неї вже починала пробиватися сивина, як зараз оце в мене.

- То ваша сестра померла?

- Вона померла рівно два роки тому, і саме про її смерть я й хочу вам розповісти. Ви самі розумієте, що за таких обставин ми майже не зустрічалися з людьми нашого віку й нашого кола. Правда, у нас є незаміжня тітка, сестра нашої матері, міс Гонорія Вестфайл, котра живе біля Харроу, і час від часу нас відпускали погостювати в неї. Два роки тому Джулія святкувала там Різдво і зустрілася з відставним майором флоту, який став її нареченим. Повернувшись додому, вона розповіла про свої заручини нашому вітчиму. Вітчим не заперечував проти її заміжжя, але за два тижні до весілля сталася жахлива подія, що позбавила мене моєї єдиної подруги…

Шерлок Холмс сидів у кріслі, відкинувшись назад і підклавши під голову диванну подушку. Очі його були заплющені. Та ось він підняв голову і глянув на відвідувачку.

- Прошу вас, розповідайте, не пропускаючи найменшої подробиці, - попросив він.

- Мені легко бути точною; бо всі події тих жахливих днів закарбувалися в моїй пам'яті… Як я вже говорила, наш будинок дуже старий, і тільки одне крило придатне для житла. На нижньому поверсі розміщаються спальні, вітальні знаходяться посередині. У першій спальні спить лікар Ройлотт, у другій спала моя сестра, а в третій - я. Спальні не сполучаються між собою, але всі вони виходять у спільний коридор. Чи досить зрозуміло я розповідаю?.

- Так, цілком.

- Вікна всіх трьох спалень виходять на галявину. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт рано пішов до себе, але ми знали, що він ще не ліг, бо сестрі моїй довго докучав запах міцних індійських сигар, які він мав звичку курити. Сестра не виносила цього запаху і прийшла до моєї кімнати, де ми просиділи якийсь час, розмовляючи про її майбутнє заміжжя. Об одинадцятій годині вона встала й хотіла піти, але біля дверей зупинилась і спитала мене:

«Елен, а тобі не здається, що вночі хтось свистить?»

«Ні» - відповіла я.

«Сподіваюся, ти ж не свистиш уві сні?»

«Звичайно, ні. А в чому річ?»

«Останнім часом, годині о третій ночі, мені ясно чується тихий, виразний свист. Я сплю дуже сторожко, і цей свист мене будить. Не можу зрозуміти, звідки він лунає - чи із сусідньої кімнати, чи з галявини. Я давно вже хотіла спитати в тебе, чи ти чула його».

«Ні, не чула. Може, свистять ці паскудні цигани?»

«Цілком можливо. Проте якби свист долинав із галявини, то ти теж чула б його».

«Я сплю набагато міцніше від тебе!».

«Утім, усе це дрібниці», - усміхнулася сестра, виходячи, і за якусь мить я почула, як у замку її дверей клацнув ключ.

- Он як! - сказав Холмс. - Ви на ніч завжди замикаєтеся на ключ?

- Завжди.

- А чому?

- Я, здається, вже згадувала, що в лікаря жили гепард і павіан. Ми почувалися в безпеці лише тоді, коли двері були замкнені на ключ.

- Розумію. Прошу, продовжуйте.

- Вночі я не могла заснути. Неясне відчуття якогось невідворотного нещастя охопило мене. Ми ж близнята, а ви знаєте, якими тонкими узами зв'язані настільки близькі душі. Ніч була моторошна: завивав вітер, дощ тарабанив у вікна. І раптом серед бурі почувся жахливий крик. То кричала моя сестра. Я скочила з ліжка і, накинувши велику хустку, вибігла в коридор. Коли я відчинила двері, мені здалося, що я чую тихий свист, саме такий, як розповідала сестра, а потім щось брязнуло, немов на землю упав важкий металевий предмет. Підбігши до кімнати сестри, я побачила, що двері тихо відхиляються туди-сюди. Я спинилася, вражена жахом, не розуміючи, що відбувається. При світлі лампи, що горіла в коридорі, я побачила мою сестру - хитаючись, як п'яна, з пополотнілим від жаху обличчям, вона