Ілько Борщак, Рене Мартель
ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Пам'яті СОФІЇ БОРЩАКОВОЇ, що була душею цієї книжки,

вдячні автори

I. ЩАБЛІ КАР'ЄРИ

Україна, Мазепа! Два слова, повні споминів для всіх, що задумуються над історією Східної Європи. Багато менше промовляють вони до уяви загалу на Заході Європи. Україна для більшості — це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко наложити рамки часу та простору.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії залишився легендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і країна, що його видала: вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом, через степову тирсу назустріч таємному призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічним жестом. А проте, до якої легенди зростає така пригода! Україна була тоді заборолом християнства проти татар і бусурманів, її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мріях і воєнних пригодах, що нестримно й невпинно перемірювали верхом простір Оттоманської імперії, визволювали невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі із тяжких галер і, шугнувши стрілою через Чорне море, появлялися неждано на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами — приймало в себе послів від цесаря, від французьких і шведських королів.

У добі, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650 р., Україна із буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла з землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли костри… догорали… Український народ визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла охоронити польську державу перед наїздами турків і татарів. Польські королі, може, були б пішли на уступки, якби могли були вести самостійно політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України і римську церкву, що відмовляла козакам права залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні, тоді український народ бунтувався проти шляхти, а за ним появлялися костри, на яких гинули провідники поневоленого народу — найкращий квіт козацького лицарства.

Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмельницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхетського гніту. Польща стояла вже над пропастю. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боравиці.

Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та сеймові накинув вибір короля, брата Владислава IV, що був єзуїтом і кардиналом.

Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі сам. Договір, підписаний ним у 1649 р., признавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнішого противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.

Перемога ця не рішила справи. У 1651 р. війна почалася наново. Хмельницький, зраджений татарами, своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних — Москви, якої суверенність визнав згодом у переяславськім договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній. Україна між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею змагала — повторимо тут славні слова Вольтера — завсіди до вольности: Богдан Хмельницький пробував скинути із себе шляхетське ярмо, але не міг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Росії. Хмельницький і Мазепа — у цих двох іменах з'ясована вся новіша історія України.

Мазепа вродився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, недалеко Білої Церкви, який польський король Зігмунд-Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік.

Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можемо легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав у добі невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які, напевно, вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завсіди в пошані. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагнена індивідуальність. Мати вислала його на студії до Києва, де тодішні школи були славні на весь європейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії «Ля Флеш», звідки запозичив методи навчання.

Мазепа студіює три роки риторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилинах дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Молодець умів з'єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонювати серця.

Ян-Казимир, син Зігмунда III та Констанції австрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під іспанським прапором. Коли попав у полон, його зачинили на приказ Рішельє у Венсенському замку, звідкіля