князем Литовським став Ольгерд. Зараз же брати, не дожидаючись, поки на них нападуть спільники, пішли в поход на лицарів, обманили їх військо, напали на Ливонію і там нещадно поруйнували землі і замки ливонські: лицарі пішли у поход і зоставили їх без сторожи. Кинулися тоді лицарі боронити свої землі і, мстячись, руйнували Литву.

Але Литовці поховалися по пущах; а тут ще порозставали річки, і лицарство те, так не дуже заробивши, мусіло розійтись по своїх краях.

Ставши великим князем Литовським, Ольгерд потроху та помалу підгорнув під свою руку землі Смоленську, а з українських Чернигівщину, Переяславщину, Київщину та Поділля. Держава його сягала од Балтицького моря до Чорного - з одного боку, і од ріки Оки до Західнього Буга - з другого.

Українські землі з охотою йшли під литовську руку, бо через те визволялися з-під Татар; і таким побитом Україна вже у другій половині XIV в. вибилася з-під татарської влади. За часів Ольгерда і Татарська Орда підупала; в середині в ній йшла колотнеча, то й не могла вона дати доброї одсічи Ольгердови.

Але були ще й инші причини, чому Українські землі так охоче йшли під Литовську владу. Перше - те, що Литовські князі тільки на око були литовські, а на ділі чули себе Русинами, живучи найбільш серед українського народу. З Гедиминових синів один Кейстут остався справжнім Литвином, держався старої поганської віри, а з дванадцяти Ольгердових синів було вже десять православних, і тільки декотрі мали литовські імена.

Та крім одної віри була ще й одна мова. Руська мова панувала на литовському дворі. Князі (як от Ягайло та Витовт) між собою листувалися по руськи, призвичаєні були до руської культури й усякої умілости. Та се й не диво, коли за Гедимина більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель, а при кінці XIV в. справжніх литовських земель було ледве пята часть в державі. Литовці теж, крім православної віри, переймали й руську культуру. Одна тільки Жмудь твердо держалася й старої віри й своєї мови.

Далі, в державі Литовській перейнято руське право. Руська мова стала урядовою (правительственною) і культурною в вел. князівстві Литовському - по литовському, навіть у суто литовських землях, ніяких писаних документів зовсім не маємо.

Через се все й українсько-руські землі Литва в XIV ст. не завойовувала, не підбивала - се не була якась чужа напасть на них - а прилучала, збірала землі Руської держави, так як в Х-XII ст. київські князі збірали розсипані части Київської держави. Додамо нарешті, що Литва не втручалася в життя українських земель і не робила перемін по свойому: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим" - одказували литовські князі. От чому українські землі так охоче йшли під Литовську руку.

У 1377 році Ольгерд помер і зоставив після себе од двох жінок своїх дванадцять синів і пять дочок. Згадаємо деяких з них. Володимир Ольгердович Київський, що його Ольгерд посадив у Київі, як тільки одняв Київщину од Татар (од сина сього Володимира - Олександра, або Олелька, як його прозивали, починається рід князів Олельковичів, що довгенько княжили у Київі); Дмитро-Корибут Брянський, голова княжих родів Вишневецьких, Заславських, Корецьких і Ружинських; Федір Ольгердович, що мав уділ у північній Волині - від нього пішов рід князів Сангушків. Се від першої жінки. А від другої: Ягайло, що його Ольгерд зробив великим князем, Скиргайло і Свитригайло.

Ягайло, вел. князь литовський і польський 1377-1386. Король польський 1386-1434.

Найстаршим між Гедиминовою ріднею зостався брат Ольгердів Кейстут; але шануючи братову волю, він признав великим княземк свого небожа Ягайла, а сам остався у свойому уділі Троках і по-старому не переставав воювати із Німцями, боронячи свою Литву од їх наскоків; він часто приїздив у Вильно і давав поради свойому небожу, молодому великому князеві, як правити великою державою. Але се не подобалося лютому і свавільному Ягайлові, і він, крадькома умовившись з ливонськими лицарями, заманив дядька до свого табору, схопив його, закував у кайдани й посадовив у льох в башті стародавнього замку, що його руїни ще й досі стоять (недалеко містечка Жидівського Виленської губернії). Тут через кілька день його задушили. Се сталося у 1382 році. Витовт, син Кейстутів, став докоряти Ягайлови за його злочинство, а він звелів його теж схопити і посадовити у вязницю, наміряючись зробити з ним так, як і з батьком. Але жінка Витовтова, Ганна, князівна Смоленська, маючи дозвіл навідуватись до чоловіка свого, одного разу прийшла до нього в вязницю із своєю наймичкою, переодягла чоловіка у її одежу і таким побитом вивела Витовта на волю. Витовт зараз утік до Німців, і потім, з допомогою лицарів, здобув таки свою батьківщину - став князем Литовським. Усе життя Ягайло мав з ним великий клопіт.

Не міцно сидів Ягайло на Литовському князівстві. Раніш, як живий був Ольгерд, Литва була міцна і дужа, бо усі три брати: Ольгерд, Любарт і Кейстут жили в приязні і помагали один другому у всьому. Тепер же, коли на князівство ступив Ягайло, син од другої жінки Ольгердової, то сини од першої погнівалися, і частина їх (нечувана річ!) удалися під Московського князя. Витовт мав око на Ягайла за той арешт, німецькі лицарі обіцяли помогти Витовтови у війні проти Ягайла, Москва теж закидала оком на руські землі Литовського князівства. А Ягайло не мав ні звідки помочи… А тут до нього вдаються польські пани і підносять йому польську корону - за яку ціну, то вже инша річ! Між иншим доставалася йому разом з польською короною й Галичина.

Ото ж скажемо трохи про долю Галичини перед тим, як мав дістати її Ягайло.

Багато раніш, ще року 1339, між Угорщиною й Польщею було уложено таку умову, що коли б король польський (Казимир) не мав сина, то Галичина разом з усією Польщею перейде в спадщину до угорського короля (як знаємо, угорські королі здавна вважали Галичину за свою землю). Так воно й сталося. Року 1370 Казимир помер, і польським королем став Людовик угорський, жонатий на сестрі Казимира Єлисаветі. Але як на лихо, у Людовика теж не було синів, а самі дочки: польська корона готова була втікти з рук його родини. Що діяти? Ото ж Людовик старається з усієї сили, щоб польська корона пішла за котроюсь з доньок, а Галичина щоб міцно зостала під Угорщиною. Для сього він садовить в Галичині, ніби то за губернатора, Володислава, князя польського, але він сидів як справжній князь і підписував себе: „володарь з ласки Божої, дідичний пан Руси". Се був остатній осібний князь, якого мала Галичина! Незабаром Людовик забрав з Галичини сього князя і посадив в ній кількох своїх урядовців (воєвод, чи старост).

Що до справи з польською короною, то польські пани згодилися прийняти до себе за королеву