Валерій і Наталя Лапікури
Наступна станція - смерть

НАСТУПНА СТАНЦІЯ - СМЕРТЬ
Гроза над морем
(замість передмови)

Описати коротке життя і карколомні пригоди нашого друга Олекси Сироти, який служив у середині сімдесятих років минулого століття в Київському карному розшуку, ми остаточно вирішили рівно п’ятнадцять років тому, за півтори з гаком тисячі кілометрів від нашого з Олексою рідного міста

Наприкінці травня 1995-го року Чорногорія ще не відділилася від Сербії, а Перша Балканська війна в Боснії та Сербській Країні ще тривала. Ми розкошували кавою по-чорногорськи на балконі п’ятизоряного ще довоєнної будови готелю на Будванській Рив’єрі, вмостившись у зручні легкі шезлонги. До того ми ніколи не бували у п’ятизоряних готелях, та ще й над Адріатикою, та ще й за чашкою справжньої кави. Бо в державі, де ми прожили майже все своє життя, п’ятизоряних готелів не існувало як поняття. Ті, котрі пристойніші - «інтуристівські», а простіші - для «командировочних». Просто приїхати до міста і зупинитися в готелі було нереально. А біля моря - в Криму чи на Кавказі - й поготів.

З гір стрімко злетіла ніч, десь над Адріатикою шаленіла гроза, але так далеко, що не чутно було грому. Тільки блискавиці беззвучно переполовинювали чорний небосхил десь аж над самою Італією.

Ми котрий день чекали зв’язкового, який знову мав перевести нас повз блокпости оонівських миротворців на першу лінію фронту. Настрій був не з найкращих. Хорватський «поглавник» натякнув нашому Гаранту, що ми останні, кого він хотів би бачити у прицілах своїх снайперів. Генерал Ратко за чутками люто погавкався зі своїм президентом, котрий вважав, що приїзд делегації російських поетес для нього важливіший, аніж небезпека прориву фронту. Пулковник Нікола, колишній естет, скульптор, драматург і актор після контузії остаточно збожеволів і бомжував у Белграді, бродячи вулицями у камуфляжі на голе тіло і порепаних старих берцях.

Дві групи наших італійських колег, яких кришували оонівські миротворці, зникли без сліду на північному заході Боснії в районі, контрольованому напівміфічним шостим корпусом ісламських фундаменталістів.

Проте, попри все це ми не втратили здатності насолоджуватися новими для нас відчуттями: Адріатикою, чорною кавою на балконі і далекою грозою над морем. І не думали про те, що буде завтра. Ми пригадували, що діялося двадцять років до цього дня. А також нашого друга Олексу Сироту. Він мав би бути поряд з нами, бо на балконі стояли три шезлонги, а кава по-чорногорськи у ресторані готелю не закінчувалася навіть о третій ночі.

Дивна штука пам’ять. Замість того, щоб обговорювати, що буде з нами, ми пригадували те, що було з ним: філософом за університетським дипломом і капітаном радянської міліції, старшим інспектором карного розшуку за фахом. І присяглися один одному, що як усе буде гаразд і ми повернемося з цієї ескапади до Києва, то сядемо нарешті і напишемо не про криваві дев’яності на Балканах, а про зовні тихі сімдесяті у Києві. І про нашого друга Олексу.

Провідник, хоч і з запізненням, але прибув. Ми втрапили на фронт за добу до фіналу югославської трагедії. Якраз під вогневу завісу. І вирвалися звідти з останнім конвоєм.

Пройшло п’ятнадцять років. З наших балканських друзів у живих не залишилося нікого. Хтось зник, наче повернувся в минуле - як генерал Ратко і пулковник Нікола - когось розстріляли на порозі церкви, як останнього гайдука, польового командира Аркана. Але першою найболючішою втратою друзів у нашому житті був Олекса Сирота.

«Кажуть, є спосіб варіння кави без самого… варіння. Дрібно змелені зерна розтерти з цукром і залити крутим окропом із розрахунку: ложка окропу на ложку суміші. Далі збивати до появи густої піни, після чого долити гарячої води. Я пробував. Паскудство!»

З рецептів Олекси Сироти

«Ту-104 - самый лучший самолёт!

Ту-104 - самый быстрый самолёт!

Экономьте время! Зберігайте час!

Ту-104 даром поховає вас!»

Реакція радянського народу на заклик користуватися послугами «Аерофлоту». Співається на мотив похоронного маршу Ф. Шопена

Вот солнце закатилось,

замолк шум городской,

Маруся отравилась,

вернувшися домой.

Маруся ты, Маруся,

Открой свои глаза.

Маруся отвечает -

Я умерла! Низзя!

Народна «переживательна» пісня

1.

- Ти знаєш, за що я люблю нашу радянську цивільну авіацію?

- Напевне, за сервіс?

- Близько, але не те. Для нас сервіс - це коли на прохання принести чаю не посилають матом вздовж вагону, а ввічливенько пояснюють, що чаю не буде, бо заварка закінчилася ще на станції Мотовилівка, якщо ти їдеш на південь. Або на станції Носовка, коли вибираєшся на північ.

- Тоді за швидкість: «Добу поїздом, годину літаком»?

- Плюс дві доби у черзі по квитки, плюс дві години з міста до аеропорту, плюс обов’язкова година до вильоту з аеропорту, плюс дві години від аеропорту до міста, плюс - невизначений строк сидіння в проміжних аеропортах, якщо летиш транзитом. Не кажучи вже про легендарну фразу: «За погодних умов рейс переноситься на…»

- То за що ти її любиш?

- А за те, що на території, підвідомчій цивільній авіації, не відбувається, згідно офіційних документів, ЖОДНОГО злочину. Людину можуть вбити, пограбувати, зґвалтувати, скалічити, нарешті, роздягти до нитки і пустити голим на люди - все одно у звітах напишуть, що це відбувалося не в аеропорту, а на його території. Відчуваєш різницю? Рай для лягавих!

Ця розмова відбувалася поблизу злітних смуг київського аеропорту «Жуляни». Сама радянська цивільна авіація мала до описаних нижче злочинів посередній стосунок. Просто ми з Олексою, якщо мені не зраджує пам’ять, нікуди не летіли, а мали когось зустріти. Прибуття потрібного нам борту весь час відкладалося - то за якихось там погодних умов в аеропорту вильоту, то за цих же умов за місцем посадки, себто в Києві. Тому ми сиділи на другому поверсі аеровокзалу, з відразою пили те, що в меню чомусь називалося кавою і споглядали злітну смугу (злітно-посадочну, зе-пе-ес, уточнив тоді Олекса). Я ще поцікавився:

- Ну, якщо тут рай, то чому ж ти, Олексо, сюди не переведешся, - у цю, як її? - авіаційну міліцію? Облітав би на халяву весь Союз, стюардеси тебе б любили. Возив би коньяки з Кавказу і «Вана Таллін» з Прибалтики. До кави. І головне - ніхто б стружку не знімав за кепську статистику.

- Кликали мене. Тільки я висоти боюсь. А щодо «халяви» - то якось мені за хабара цивільна авіація такий злочин підклала - вік не забуду.

«Аерофлот» - на той момент уже «цивільна авіація» - в семидесяті-восьмидесяті роки став зоною, остаточно виведеною