таких, як я, тут чимало. Коли ви почнете носитися з цими фотографіями, я вам гарантую, що ви накличете біду на свою голову.

Мечислав заховав конверта кудись до внутрішньої кишені й підвівся.

— Значить, ви, пане Поперечний, вважаєте, що ці фотографії нікого не зацікавлять? Мушу вам сказати, що ви трохи помиляєтесь. Наприклад, аптекар О’Келлі виявить до них неабияке зацікавлення. Бувайте здорові, пане Поперечний, мені було дуже приємно з вами познайомитись. Як-не-як, бойовий товариш батька…

Мечислав помітив, як рука Данила Слупа потяглася до масивної чавунної попільнички, вилитої у формі кленового листа. Тоді вперше за весь вечір ліва рука Мечислава рвучко випірнула із кишені плаща і в ній блиснув пістолет.

— Слухайте, ви, Слуп-Слоуп-Поперечний, тут вам не Свіщевський ліс, і я не беззбройна жертва. Я знав, до кого йду. Будьте обережні! Ще один рух, і вашому шлункові доведеться перетравлювати півдюжини свинцевих бобів.

Данило Слуп скис. Тепер він розумів, що програв остаточно. І Данилові Слупу стало дуже жаль себе. Даниле, Даниле, видно, старієш уже! Доводиться піддаватися молодшим, дужчим, проворнішим. Тепер цей молодий шакал справді піде до конкурента, й завтра на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” буде видрукувано ці фото. І редакторам, і видавцям газети тричі плювати на минуле Слоупа, але чому не використати такий шанс у боротьбі за бізнес? Слоуп зробив би те саме… “Ієрихонська труба Грібтауна” вміє бути принциповою і навіть слізливою, коли їй це потрібно. Шкода, шкода, стільки грошей всаджено для торування стежки, й тепер виходить, що вигідніше було цими грішми розпалити камін?

Тим часом Мечислав Живокіст рушив до дверей.

— Стійте! Куди ви? — хрипким голосом застеріг його Слоуп.

Той неохоче зупинився.

— Скільки? — Слоуп удав, що лізе до кишені по гаманець.

— Ха-ха-ха! — раптом дзвінко розсміявся Мечислав. — Невже ви там носите чекову книжку? Чи ваш гаманець вміщає стільки грошей?

— А що? — роздратовано буркнув Слуп.

— А те! Ось моя сума! — За цими словами Мечислав поклав на столик папірця.

У Слупа потемніло в очах. Сума була принаймні вдесятеро більша, ніж та, якою він сподівався відкараскатись від Мечислава. Це не значило, звичайно, що Живокіст роздягав з Данила останню сорочку, але це було здирство.

Слуп так і сказав:

— Це здирство!

— Ні, я дуже милосердний! Це сума місячного прибутку, якщо ви відхопите стоянку. Ви стільки ж, коли не вдвічі більше, візьмете у Джонса за дозвіл знести до бісової мами міський скверик і збудувати там ще одну платну стоянку для автомобілів. Чи, може, вам більше імпонує громадська діяльність?

Слуп розумів, що Мечислав каже правду, але вперто продовжував стояти на своєму.

— Це здирство!

— Слухайте, Поперечний, мені це починає набридати. Чого ми торгуємось, як дві перекупки на базарі? Давайте кінчати цю комедію.

— Для чого вам стільки грошей? — заскиглив Слоуп.

Мечислав зареготав ще голосніше:

— Ой, Слоупе, Слоупе, ви таки справді тупий, як слуп! Для чого мені стільки грошей? Цієї мізерії мені заледве вистачить на ряд організаційних заходів. Невже ви думаєте, що, схопивши цю мізерію…

— Добра мені мізерія! — спалахнув Слуп.

— Мізерія, мізерія, вельмишановний потенціальний власнику стоянки! І коли ви трошки вище видеретесь, ви зрозумієте, яка це була мізерія. Більше того, ви навіть посмієтеся, згадуючи, як по-базарному торгувалися зі мною через отаку-от мізерію. Ну, виписуйте чек, мені ніколи. Мій час цінується дорожче, ніж ваш.

Слуп розумів, що Мечислав не відстане. Слуп розумів, що програв, але рука не піднімалася підписувати чек. Все єство Слупове було зараз проти цього грабунку, й разом з тим крізь ненависть до Мечислава продиралась до нього якась повага. Так шакал поважає тигра. Щось подібне мусить відчувати щука до акули.

Махнувши рукою, Слуп дістав чекову книжку, мовчки виписав суму, що від нього вимагав Мечислав, і, не стримавшись, запитав:

— Гей, хлопче, а навіщо ж тобі така сила-силенна грошей?

Ховаючи до кишені чек, Мечислав посміхнувся ніжною, якоюсь дівочою посмішкою і в тон Слупові відповів:

— Думаєте, я повіюсь кудись до дівок? Ні, характер у мене не такий, і не те у мене в голові…

І тут раптом Слуп відчув, як у нього обм’якли ноги, як по спині забігали мурашки, а все тіло вкрилося липким холодним потом. Боже! Як він міг зробити таку дурницю! Він дав чек, а фотографії і щоденники старого Живокіста залишив у цього молодого диявола! Як це сталося? Чаклун цей хлопець? Гіпнотизер? Ось він зараз вийде з чеком у одній кишені і з фотографіями в іншій, а потім за таку самісіньку ціну продасть фотографії аптекареві О’Келлі! А хіба ти не знав, що разом з фотографіями треба було вимагати негативи, плівку?

Мечислав ніби прочитав його думки, і від цього Слупові стало зовсім страшно.

— Ви робите мені подарунок? Ви такі ґречні, що навіть не вимагаєте назад плівку, фотографії та щоденники?

— Я… — гикнув Слуп, не знаючи, що й казати. Чимдалі йому ставало все страшніше й страшніше.

— Нате і знайте, що син Якова Живокіста не який-небудь пройда.

Мечислав поклав на столику перед ошелешеним Слупом зошит у цератовій обкладинці, пакуночки, загорнуті в чорний папір (фотоплівки — здогадався Слуп), і вже знайомий конверт з фотографіями.

Слуп жадібно все це згріб і притис до грудей.

— Беріть, беріть, знадобляться. Коли вас оберуть мером, можете деякі з оцих фотографій збільшити й розвішати на стінах свого кабінету в мерії. Думаю, мешканцям Грібтауна буде приємно дізнатися дещо про свого мера.

— Га-га-га! — розсміявся Слуп, бо розцінив слова Мечислава як дотеп.

— Піду, — сказав Мечислав, торкнувшись одним пальцем крис капелюха, і рушив до дверей.

Скільки разів цього нещасливого для Слупа вечора він уже збирався йти і зоставався! Тепер його знову затримав Слуп:

— Стривайте, — сказав він, — я хочу вас щось запитати.

— Ну? — насупився Мечислав.

— Хто ви?

— Вас цікавить, що я роблю? З чого живу і таке інше? Добре, я відповім вам. Поки що я ніхто, і поки що я ніщо, коли відкинути той факт, що я інженер-хімік, і, мушу сказати, непоганий інженер-хімік. Але це не те. Я ще мрійник, і мрії мої такі, що коли б я вам розповідав про них рік, ви все одно не зрозуміли б їх, Слупе. Просто технічно вони не вмістяться у вашій плескатій голові. Правда, і ви, і мій батько мали гроші, але що то були за гроші? Вам за них доводилося все життя служити, раз у раз змінюючи хазяїв. А я хочу мати в мільйони разів більше, ніж мали ви, і не служити нікому й нічому.

— Хіба так можна? — щиро здивувався Слуп.

— От бачите, я ж казав,